Як ми доказуємо свою віру і любов?
Коли і де варто молитися і про те, як ми можемо догодити Богові, роздумує о. Зиновій Павлиш . . .
- Коли стараємося виконувати Божу волю, виражену в Десятьох заповідях: «Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді» (Мт. 19:17).
- Нашою щоденною приватною молитвою – вранці і ввечері.
- Постійною й активною участю в спільній молитві в неділі та свята.
- Частою сповіддю і Святим Причастям: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п’є, той в Мені перебуває, а Я в ньому» (Ів. 6:56).
- Щоденним читанням Святого Письма й роздумуванням над ним.
- Активною участю в житті парохії.
- Старанням завжди допомогти та проявити милосердя й співчуття ближньому: «Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25:40).
І в цьому немає нічого надзвичайно важкого. Однак щоб це стало реальністю, у нашому серці повинно зародитися непохитне бажання. Бажання спонукає людину до дій; вона шукає й використовує усі можливості, аби його реалізувати. Однак не завжди наші бажання збігаються з нашими можливостями, адже людина немічна. Тому згадавши про Боже запрошення, ми неодмінно забажаємо звернутися до Нього по допомогу. А це перший знак того, що Божа любов пролилась в її серце. У неї виникає бажання звернутися до Бога, поспілкуватися з Ним, поділитися турботами й випросити собі благодать, розраду й допомогу. Це і є наша молитва. А молитва є невід’ємним правилом духовного життя кожного християнина.
Коли і де ми маємо обов’язок молитися?
Щодня! Вранці і ввечері. Наші батьки і діди навчали нас: «Вставаймо і лягаймо з Богом». Пам’ятаймо, що ранішня і вечірня молитви – це святий обов’язок кожного християнина. Його невиконання приводить до тяжкої образи Бога.
Хто може заборонити людині помолитися? Ніхто. Хіба що сама людина. Не помолившись, ми одразу намагаємося оправдати себе. Та Господу не потрібні оправдання, адже Він прекрасно знає і бачить всі наші можливості. Ми оправдовуємося, щоб заспокоїти власну совість, яка не дає нам спокою і каже: так, я міг, однак лінивство чи байдужість взяли верх.
Часто можна почути: якщо я не помолився вдома, то молюся дорогою, у тролейбусі, у машині, у маршрутці!
На таке оправдання нагадаю мудрість наших дідів і прадідів: «Вставаймо і лягаймо з Богом!» А тепер спитаю: Де ви встаєте і лягаєте? По дорозі, у машині, маршрутці, тролейбусі – чи вдома? Зверну увагу на ще одну важливу річ. Запам’ятаймо, кожна хата, кожне помешкання, де проживають християни, – це є їхня домашня церковця! З таких сімей, родин складається Христове стадо, Христова Церква. Господь чекає на нас у нашій домашній церковці. Вранці і ввечері! Тож коли ми вийшли з нашої домашньої церковці і не помолилися, ми тяжко Його образили. Наша щоденна особиста молитва – це не тільки розмова з Богом – це ще й зустріч із Ним. Щоправда, своїми тілесними очима ми не можемо Його бачити, однак Він нас бачить. Якого болю та смутку завдаємо Йому, коли пропускаємо ранішню чи вечірню молитву. Ми неначе кажемо: «Не маю часу!» Хоча для свого тіла час знайшли, бо зуміли його помити, одягнути, привести до ладу і навіть нагодувати. Але тіло ми маємо доти, доки в ньому є безсмертна душа. Коли ж вона відходить до Творця, тіло стає землею і порохом. Виходить, що про землю і порох ми не забуваємо, а про душу, яка живить це тіло, – забуваємо.
Скільки часу потрібно, щоби відмовити принаймні молитву «Отче наш», якої навчив нас наш сам Христос, і молитву до Пресвятої Богородиці? Приблизно 2-3 хвилини. Виходить, що 5-13 хвилин для тіла завжди маємо, а от 2-3 хвилини для Бога та своєї душі не маємо. Молитва по дорозі чи в транспорті може бути приємною Богові та корисною нам тільки тоді, коли ми помолились і зустрілись із Ним у своїй домашній церковці. Тож невиконання нашого християнського обов’язку є тяжким гріхом, тяжкою образою Всемогутнього Бога.