Як Христос прийняв нас

Проповідь священика Сергія Ганьковського в Сьому неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

В апостольському посланні ми чули сьогодні слова, які звернені не лише до його римських адресатів, але і до кожного з нас: «Тому приймайте один одного, як і Христос прийняв вас до слави Божої» (Рим. 15:7). Христос вже прийняв нас до слави Отця Свого, Христос вже відкрив нам шлях на Небо! Хіба це не радість, хіба не розрада, хіба не блага звістка?

Христос прийняв нас такими, які ми є: сліпими, кульгавими, сухими, біснуватими. Він, не гребуючи нечистотою пропащої людини, торкається нашої спаплюженої плоті, Він входить у нашу зганьблену гріхопадінням долю не для того, щоб засудити і покарати, «бо Син Людський прийшов не губити душі людські» (Лк. 9:56), а для того, щоб «знайти і спасти, що загинуло» (Лк. 19:10).

І проте, що б не говорило нам Євангеліє, які б приголомшливі приклади не наводили нам житія святих, ми все-таки як і раніше упевнені, що Царство Боже, що вічне блаженство дається нам як би в нагороду за хороші вчинки, на сплату за чесно виконаний обов’язок. Нам увесь час здається, що є такі заслуги, є такі добрі справи, така зразкова поведінка, яку можна поставити поряд з тим блаженством, про яке апостол Павло колись написав: «Не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1Кор. 2:9). Ми, хоч і живемо в часи новозавітні, подібно до фарисеїв серйозно переконані, що Царство Небесне не подарунок, а заслужена нагорода. І в цьому сенсі, у сенсі похмурого легалізму, ми такі схожі на той старий Ізраїль, про який першомученик архідиякон Стефан перед своїм смертним часом сказав: «Жорстокосердні! Люди з необрізаним серцем та вухами» (Діян. 7:51).

Недаремно євангеліст Матфей вказує нам сьогодні на те, що «народ, дивуючись, казав: ніколи не було такого в Ізраїлі» (Мф. 9:33). І справді, в Ізраїлі Старого Завіту, там, де торжествував Закон, де неухильно дотримувалося правило рівної і справедливої відплати – «перелом за перелом, око за око, зуб за зуб», у цьому Ізраїлі зцілення сліпих «за просто так» було немислиме. Згадаємо хоч би євангельський епізод зцілення сліпонародженого. Учні Христові переконані, що така тяжка недуга – точно покарання за гріх. Вони сумніваються тільки в визнанні винуватого: «Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився?» (Ін. 9:2) Їм, майбутнім апостолам, поки що важко вмістити слова Ісуса, Який відповів їм так, що і тут якраз було згадати про те, що «ніколи не було такого в Ізраїлі» (Мф. 9:33). Бо Він відповів їм раніше небувалим: «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі» (Ін. 9:3).

Бог Старого Завіту, «ревнитель і месник» (Наум. 1:2), став Богом «терпіння і втішення» (Рим. 15:5) Завіту Нового. І не тому, що Вічний і Святий раптом змінився, а тому, що скам’янілим серцям народу Божого відкрилася раніше незбагненна для них правда про Творця, Який став Спасителем, про Бога, Який став Людиною, тобто Він перейняв на Себе не лише «образ раба» (Флп. 2:7), але і зробив те, про що писав своїм духовним чадам апостол Петро: «Він гріхи наші Сам возніс тілом Своїм на дерево, щоб ми, звільнившись від гріхів, жили для правди: ранами Його ви зцілилися» (1Пет. 2:24).

Минули часи, коли народ Божий намагався вести зі своїм Господом тонкі розрахунки. Минули нові часи, коли невблаганна логіка Закону змінилася логікою любові, через яку «багато хто з перших будуть останніми, а останні – першими» (Мф. 19:30). Як точно сказано в Євангелії від Луки: «Закон і Пророки були до Іоана; з цього часу Царство Боже благовіститься, і кожен із зусиллям входить у нього» (Лк. 16:16).

З «цього часу», з того часу, «як Христос прийняв нас», тобто «узяв на Себе недуги наші і поніс хвороби» (Мф. 8:17), «ділами закону не виправдається перед Ним ніяка плоть» (Рим. 3:20), і лише одне залишається вірним учням Христовим: не вираховувати свої заслуги, не розраховувати на свої сили, але невпинно і невідступно, подібно до двох Галилейських сліпців, волати до Бога свого: «Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів!» (Мф. 9:27). Бо Сам Він обіцяв кожному з нас: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Мф. 7:7,8). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 7 неділя після П’ятидесятниці