Проповідь священика Сергія Ганьковського у Восьму неділю після П’ятидесятниці . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Якось повелося серед людей чи радість, чи скорботу, чи весілля, чи похорони вінчати застіллям. Радіємо – переломлюємо хліб; засмучуємося – п’ємо вино. І настільки цей звичай поєднався з людською природою, що не своєрідність націй і культур, ні відмінність історичних епох не міняють справи: і урочистість, і горе в роді людському прийнято відмічати за столом, за трапезою. Якщо так повелося серед усіх народів і у всі часи, не нам з вами скасовувати цей звичай, не нам і засуджувати його. Мабуть, щось більше, ніж просте насичення утроби, є в цьому дивному, як іноді здається, обряді – спільно куштувати їжу, узгодившись з причинами веселими або скорботними.

І дійсно, спільна трапеза об’єднує, ріднить людей. Вороги, як правило, не сидять за одним столом, а вже якщо люди спільно переломили хліб, означає жодних непорозумінь, жодних невирішених проблем між ними бути не може. Ті, хто бере участь у спільному споживанні їжі, складають як би одну сім’ю, адже це тільки сім’ї і властиво збиратися разом за обіднім столом, а запрошений скуштувати від хазяйської трапези гість стає тим самим повноправним членом співтовариства обраних, що користуються особливою довірою і ставленням.

Недаремно літургійні зібрання вірних, яке зараз ми з вами і складаємо, називаються Трапезою Господньою. Недаремно слово «обідня» означає не просто куштування тлінної земної їжі, але залучення до Хлібу Життя, що сходить з небес (Ін. 6:48,50), тобто звершення Євхаристії, священнодію, яку самостійно звершити неможливо, але тільки спільно з братами в Христі, тільки соборно.

Спільна трапеза повинна об’єднувати людей, служити тому, про що писав у своєму посланні в Коринф, яке ми читали щойно, апостол Павло: «Благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділення, а щоб ви з’єднані були в одному розумінні та в одній думці» (1Кор. 1:10). За святою Трапезою Господньою ми «єдиними устами і єдиним серцем» вимовляємо не лише натхненні Духом формули Символу віри, не лише священні слова Молитви Христової, але і увесь текст Божественної Літургії, навіть коли не до кінця розуміємо значення деяких слів. Віра і любов заповнюють пропуски знань!

Те ж і на трапезі тілесній. Навколо столу збираються люди не для того, щоб «насититися» (Лк. 15:16), – цим можна зайнятися, причому з куди з більшим успіхом, у повній самоті. Спільно куштуючи їжу ми свідчимо одночасно і про свою однодумність, і про свою одностайність, і про спільність свою в почуттях.

Можливо, тому такі ненадійні, такі крихкі сімейні союзи в наше століття, що ми легковажно нехтуємо традицією щоденної спільної трапези, що здавна розуміється не просто як спосіб здійснити спільно певний чисто фізіологічний акт їди, але як привід для спілкування, як спосіб зміцнити єдність сім’ї.

Багато хто кається на сповіді в тому, що забувають молитися перед куштуванням їжі. Нехитро! Коли день у день їси один, коли під час їжі ні з ким поділитися радістю, ні з ким розділити печаль, коли нашвидку і мимохідь приймаєш великий дар Божий, сконцентрований в їжі і питві, нехитро забути про вдячність, нехтувати молитвою, уподібнитися у своєму ставленні до їжі безсловесним тваринам. Адже тут не лише проста невдячність. Тут, можна сказати, має місце і певне блюзнірство, бо процес куштування їжі міг би стати своєрідною священнодію, а ми його зводимо до акту нижчої природи.

Такою дійсно священнодію стало куштування Богом цієї їжі більш ніж п’ятьма тисячами свідків дива множення цілком нікчемних п’яти хлібів і двох рибок. Люди йшли за Христом, не розраховуючи на яке б то не було пригощання. Вони взагалі не про це думали. Вони покинули свої міста і селища, де, звичайно, простіше було знайти собі харчування, і пішли за Спасителем, бо вони, як і апостол Петро, готові були сказати Христові: «Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного, і ми увірували і пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого» (Ін. 6:68,69).

Це була не просто трапеза однодумців, тобто людей, які однаково думають; це була велична, досі небувала трапеза людей, об’єднаних однією надією, однією вірою, однією молитвою. І ця надія, ця віра, ця молитва були звернені до Спасителя Христа. Через те і пише євангеліст Матфей: «Ісус побачив багато людей, змилосердився над ними і зцілив недужих їхніх» (Мф. 14:14).

Ні, не лише заради насичення утроби збираємося ми навколо обіднього столу! Не лише заради цього, але ще і для того, щоб бути разом, щоб разом радіти і засмучуватися, щоб разом дякувати Богові, Який «милує і живить нас від Своїх багатих дарів». Ми не просто тварини, яким необхідно насититься, ми чада Божі, і нам цього мало! Давайте ж ніколи не забуватимемо того, що сказав нам наш Господь: «Не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мф. 4:4). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 8 неділя після П’ятидесятниці