Право на смерть?

Про моральність здійснення евтаназії роздумує біблеїст Андрій Десницький . . .

«Якщо народжується така дитина, чи не надати батькам право евтаназії цієї дитини?» – так заявив у прямому ефірі про дітей із синдромом Дауна чоловік, який представляється як «журналіст, письменник, автор приблизно 10-12 книг», лауреат різних премій і володар медалі Пушкіна. Іншого він про себе не каже: чи одружений, чи є в нього діти, що любить він у цьому житті… Втім, його право.

На його слова вже дані були всі відповіді. Найголовніше, що було сказано: обговорювати таке в принципі не можна, як не можна обговорювати «право евтаназії» престарілих родичів, політичних супротивників або расово неповноцінних людей – у XX столітті був у нас багатий досвід з цієї частини. Варто тільки піти цим шляхом, і вже не знайти буде розумної межі: чому ось цих ще можна піддавати евтаназії, а тих вже ні.

Та все ж лауреату нам дійсно є за що подякувати. Він заговорив конкретно і відверто: «Генетик вам скаже – так, цей шматок м’яса належить людині, але це ще не соціальна особа, не людина, це тільки заготівля. І якщо дискета бракована, киньте її у відро для сміття, зробіть нову». Уся ця гуманістична фразеологія про страждання батьків, їхнє право на вибір і все таке інше – це просто димова завіса, насправді все куди простіше.

Хіба не той же технологічний підхід стоїть за безумовним правом жінки на аборт, або за її правом відмовитися від дитини в момент народження? Спадкоємець Пушкіна всього лише довів його до логічного кінця. І справді, чи така велика різниця: до чи після народження викидати невдалу заготівлю на смітник.

От тільки слово «евтаназія» тут абсолютно недоречне. Воно має на увазі щось абсолютно інше: добровільний відхід з життя невиліковно хворої людини на термінальній стадії хвороби. У тих західних країнах, де евтаназія легальна, мова не йде про викидання небажаних пацієнтів на смітник (таке як і раніше називається «вбивством» і суворо переслідується), але людині надається право припинити свої муки. Загалом, це різновид самогубства, причому в строго обумовлених рамках.

У Нідерландах – першій країні, що пішла цим шляхом, – евтаназія легальна з 1984 року. Вийшло так, що ми з однією моєю колегою з Нідерландів майже одночасно втратили батьків: вона батька, я – маму. Нещодавно ми розговорилися з нею про це, і я дізнався, що її батько пішов із життя саме таким шляхом. Звичайно, для мене це був шок, але коли вона розповіла подробиці, я, принаймні, зрозумів, як це відбувається.

На самій останній стадії онкологічного захворювання, коли людина вже не вставала з ліжка і повністю залежала від знеболюючих, їй було зроблено пропозицію: «якщо ти хочеш, тобі можуть зробити укол, щоб ти спокійно заснув і більше вже не прокидався». Він зробив саме цей вибір, у дім запросили поліцію і лікаря, його рішення було юридично засвідчене, а потім лікар ввів йому велику дозу наркотику. Він помер не відразу, він дійсно просто заснув, і організм ще кілька днів боровся за життя.

Я прекрасно зрозумів, чому ця людина зробила такий вибір. Але я як і раніше вважаю, що не варто пропонувати його вмираючим. По-перше, сучасна медицина здатна домагатися цілком надійного знеболення, якщо, звичайно, хворий перебуває під наглядом кваліфікованого лікаря. З другого боку, коли людина настільки залежна від сторонньої допомоги, занадто легко буде від неї добитися згоди на евтаназію: досить пропустити один укол знеболюючого, і… та вона на що завгодно в такому стані погодиться. І хтозна, чи не стане це – не в Нідерландах, що про них говорити, а в нас – звичайною практикою? До чого возитися з дискетою, на яку все одно вже пізно щось записувати?

А крім того, я знаю тепер із власного досвіду, що час відходу – це дуже важливий час життя і для тих, хто залишається, і для того, хто йде. Це термін для примирення і прощання, для останніх слів і обіймів. Чи потрібно уточнювати, що для людей віруючих це не просто можливість ще раз причаститися, але, можливо, найважливіший в їхньому житті час приготування до вічності? Вмирання – теж частина життя.

Я не знаю, яким буде мій відхід із цього світу: швидким або повільним, легким або тяжким. Як і всяка нормальна людина, я не хотів би страждати. Але не думаю, що я хотів би почути цю пропозицію: «А що, якщо ми зробимо тобі укол…» І клопоту у всіх відразу стане менше, звичайно. І так просто буде на цей укол погодитися.

А якщо повернутися до дітей із синдромом Дауна, то я бачив кілька таких сімей. Ці діти були так само радісні і щасливі, як і будь-які інші; їхні батьки так само любили їх і переживали за них. Я не скажу, що батькам було просто, зовсім ні. Але в тому, що ці діти живуть на землі, я бачу величезний сенс: вони теж приносять людям радість, вони дозволяють нам відчути себе розумними, сильними, добрими. На їх фоні так легко бути лауреатами премій, володарями медалей, та просто порядними людьми, які нікого не викидають у сміттєвий кошик, у кінці-кінців.

Але от іноді спадає на думку. Припустимо, живе на світі фізіологічно повноцінна людина. Можливо, навіть заробляє великі гроші, обіймає важливу посаду. Чи книги видає, премії отримує. Але ось не приносить вона суспільству, що оточує, особливої користі, особливої радості. А раптом хтось і відносно неї зажадає «права евтаназії» – що тоді?

Автор: Андрій Десницький