Давня суперечка

Про пошук Бога людиною, яку не задовольняє обрядове християнство, розповідає священик Сергій Круглов . . .

Давня суперечка: чи можуть чудеса бути для людини доказом «про Бога», про істинність віри християнської? Можуть чудеса навернути людину до Христа?

Можуть, звичайно.

Але, напевно, тільки в одному випадку: якщо серце людини вже відкрите в напрямку до Христа, у ньому вже є віра. А це буває не в кожного і не у всяку хвилину.

Тому ми іноді і відчуваємо незручність, читаючи і чуючи інших православних апологетів, свято переконаних, що останні відкриття в синдології або широке обнародування даних експертизи, які засвідчують, що в патріарха, який входить у Велику Суботу в кувуклію, таки не було при собі сірників, неспростовно спонукає невіруючих завтра ж піти на сповідь і причастя в сусідній храм.

Пригадую одну сім’ю. Чоловік і дружина, обоє православні, церковні. Усі розчулювалися, дивлячись, як ревно вони стоять на службі зі своїми маленькими дітьми, які, як відомо всім парафіяльним бабусям, суть ангели в плоті і так люблять свічечки, священиків, дзвоновий дзвін і крашені яйця.

Але, окрім маленьких, у сім’ї був і старший син. Він і був Паршивою Вівцею Стада. Сльозами, виплаканими його мамою на сповідях, які вона починала начебто зі своїх гріхів, але незмінно переходила до вимоги від священика порадити, як би їй і якими молитвами змусити сина вірувати, в який монастир і до якої ікони звозити, можна було б наповнити невелику водохресну ополонку.

Люди вони були дуже заможні, з тих, що можуть дозволити собі паломництва за кордон, і впродовж кількох років зустрічали вони Пасху на Святій Землі. І от одного разу умовили вони своє шістнадцятирічне чадо поїхати з ними. Здавалося б, там – земля святих чудес, якою ходив Сам Спаситель, там довкола святині, хіба все це не зможе вплинути на юного скептика, переконати його навернутися до віри і Церкви!..

Благословившись на дорогу в кількох простих парафіяльних священиків і в одного монастирського старця, вони поїхали. А повернулися – абсолютно засмучені, і знову мати проливала потоки сліз про безсердечність і невіру свого сина, заразом викриваючи «бездуховність» і «звиродніння» сучасної молоді: коли у Велику Суботу в храмі Гробу Господнього почалося сходження Благодатного вогню, хлопець, який стояв разом з батьками, зробив кілька фото своїм айфоном, потім мабуть занудьгував – і став на цьому ж айфоні грати в якусь гру.

«Що робити, отче?!» На це материнське питання я сказав якісь резонні речі, з тих, які ми, священики, часто кажемо батькам: що, невільник – не богомільник, що потрібно просто молитися за нього. Відповів – і не додавав особливо серця: на жаль, теплохладність – звичайне явище, яке часто спостерігається в людях. Зокрема і в молодих.

А приклав я серце пізніше, коли через кілька днів цей хлопець прийшов до мене в храм – просто поговорити.

Благодатний вогонь, краса храмів і богослужінь, чудеса православ’я, якими батьки намагалися уразити уяву підлітка, не справили на нього жодного враження. У наше століття, століття чудес науки і техніки, століття Інтернету і відкритості всіх меж, у століття витонченої віртуальної реальності, наші діти бачать спецефекти і сильніші, вони живуть у них і звикли до них.

Але хлопець запитував про інше. Причому запитував з такою – мабуть, і не з вірою ще, але з жаданням віри, з таким болем і щирістю, що в голові в мене так і звучало: «Недалекий ти від Царства Божого». Він, виявляється, прекрасно знав Новий Завіт, читав і Старий, намагався читати релігійних філософів. Він шукав відповіді на головні питання: як йому жити?

Бог увійшов до мого життя, казав він, я це відчуваю, проте це спричиняє мені чимало незручностей, але і без Бога жити я не можу, совість не дозволяє – а в наш час, подивіться навколо, совість – властивість невдах, вчиняєш по совісті, не ставиш основною задачею силу, не прагнеш наполягти на своєму щоб то не було – значить, невдаха. Як бути?

Як, наприклад, простити ворога, якщо я розумом розумію, що потрібно, а все всередині повстає проти? Як бути з дівчиною, з якою зустрічаюся, – вона і гарна, і з хорошої сім’ї, і таке інше, але любові до неї немає, адже це розпуста?

Мати з батьком готують мене в престижний виш, батько одночасно готує мене в партнери по фірмі – а навіщо це мені, якщо рано чи пізно я помру? Христос зробив революцію і дав нам свободу – навіщо мені жити, котячись рейками, накатаними для мене «предками»? Бути як вони – самовдоволеними, які вважають себе християнами тільки тому, що мають у друзях священиків, жертвують на храм, уранці і увечері читають молитви по книжці, а в піст замість м’яса їдять дорогі фрукти?

Що таке православ’я – чи тільки душевно-тілесний релігійний фітнес, як у моїх батьків, або щось ще, те, про що я підозрюю, що воно рано чи пізно покличе мене на скорботу і випробування, до яких я доки зовсім не готовий?.. Чому багато віруючих, у тому числі священики, повторюють Христові заповіді блаженств, повчають ними один одного, а самі живуть зовсім по-іншому?..

Питань було ще багато. І всі – питання досить зрілої людини, яка шукає Христа по-справжньому. Питання, що називається, не побутові, а буттєві. Питання не про чудеса і не про докази того, що «Бог є» – про найважливіше, про те, як жити.

Ні, звичайно, чудеса, Благодатний вогонь, водохресна вода, мироточиві ікони – усе це частина православного життя. Але не її основа. І як часто ми, служителі Церкви, замість того, щоб привести того, хто шукає життя вічного – до Христа, даємо йому іконку і набір книжок, серед яких молитвослов і брошурка «Православні чудеса в ХХ столітті», і вважаємо, що зробили все що могли.

До Христа привести можна не через перегляд фільму про сходження Благодатного вогню – але проповіддю Євангелія. Головний же засіб цієї проповіді – не стільки навіть правильні слова, скільки власне життя в Христі. А от з цим у нас з вами, дорогі брати, сестри і отці-товариші по службі, частенько виникають проблеми.

Автор: священик Сергій Круглов