«Доки буду з вами?»

Проповідь священика Сергія Ганьковського в 4-ту Неділю Великого посту . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Нам нічого не відомо про те, як Єдинородний Син Божий, як Божественний Логос – Слово Боже – сприйняв на Вічній Раді звістку про Своє прийдешнє втілення. Ми нічого не знаємо про це, та і не можемо знати. Зате ми добре знаємо, як тужливо терпіла душа Сина Людського в Гефсиманському саду, коли Він, Той, Хто «і віки створив» (Євр. 1:2), покірливо просив Своїх учнів не полишати Його, коли Він перебував у тузі і боротьбі. «І, взявши з Собою Петра і обох синів Зеведеєвих, почав сумувати й тужити. Тоді говорить їм Ісус: сумна душа Моя смертельно; почекайте тут і пильнуйте зі Мною. І, відійшовши трохи, упав Він долілиць, молився і говорив: Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26:37-39).

Будучи істотами грішними та із самого початку порочними, ми можемо тільки здогадуватися, як непросто Світлу світити в пітьмі (Ін. 1:5), як тяжко праведному серед двоєдушності і лукавих. Апостолам під час Христового Преображення було і страшно, і добре в оточуючому їх Світлі, настільки добре, що Петро в захваті пробелькотав: «Господи! Добре нам тут бути» (Мф. 17:4), – пробелькотав, як помічає євангеліст, «не знаючи сам, що говорить» (Лк. 9:33).

Як часто і ми, християни, «не знаємо, що говоримо»! Як часто нам добре якраз у той момент, коли душа Сина Божого «тужить смертельно»! Як часто «рід лукавий і перелюбний» перебуває «в протистоянні» зі своїм Спасителем: Він не спить і молиться, а ми – зморені сном; Він «не має де голови прихилити» (Мф. 8:20), а ми – заклопотані пошуками теплого містечка і кажемо Йому, коли Він йде на смерть: «Дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10:37). От чому час від часу звучать із сторінок Вічної Книги скорботні запитання Христа Спасителя, звернені до найближчих, найбільш довірених з людей, – до апостолів: «Тоді Ісус сказав дванадцятьом: чи не хочете відійти і ви?» (Ін. 6:67), – тобто – чи не хочете і ви, вірні і віддані, залишити Мене? І сьогодні ми знову чуємо гіркі слова нашого Бога, звернені до кожного з нас: «О роде невірний, доки буду з вами? Доки буду терпіти вас?» (Мк. 9:19).

Ми знаємо – доки. До кінця, до смертної Голгофи, до крику Розіп’ятого, який через віки і тисячоліття лунає з Хреста: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27:46) Але мало цього: Син Людський не лише страждає на Хресті, наш Господь сходить з нами і в саме пекло, у місце вічної скорботи і вічного відчаю, щоб назавжди зруйнувати цю темницю, де «всі істоти разом стогнуть і мучаться» (Рим. 8:22), щоб спокутувати, припинити нарешті цей, здавалося б, невідбутний стогін творіння!

Бог-Отець «залишив» на осиротілій землі Єдинородного Сина Свого для того, «щоб навернути серця батьків до дітей, і непокірних – до мудрості праведників, щоб приготувати Господеві народ звершений» (Лк. 1:17), для того, щоб гріх і смерть перестали володарювати у всесвіті, щоб не біснувалися отроки, щоб не плакали безсилими сльозами їх батьки. І Він, Спаситель світу, Який навчив рід людський молитися, Він, коли зголоднів після сорокаденної боротьби на горі Спокуси, говорить нам про піст і молитву.

Нам іноді здається, що піст і молитва в контексті зцілення біснуватого отрока мають прикладне, прямо-таки терапевтичне значення: постить людина, утримується від скоромних страв впродовж певного часу, прочитає декілька канонів і акафістів – і неминуче набуде особливого таланту виганяти злих духів, лікувати біснуватих, наставляти заблукалих. Тим, хто перебуває в цій наївній упевненості, варто було б нагадати сумну долю юдейських заклиначів, які намірилися було «призивати ім’я Господа Ісуса над тими, що мали злих духів, говорячи: “Заклинаємо вас Ісусом, котрого Павло проповідує”» (Діян. 19:13). Ми знаємо, чим кінчилася справа. Самовпевнених і безблагодатних «цілителів», як розповідають про це Діяння святих апостолів, здолав злий дух і «узяв над ними таку силу, що вони нагими й зраненими втекли з дому того» (Діян. 19:16).

Ні, піст і молитва пропонується нам нашим Господом не як «універсальна пігулка» від усіх бід і хвороб, а як спосіб існування, спрямований у Вічність. Піст і молитва, про які говорить Ісус, – це такий спосіб життя людини, коли не обіднє меню, не кількість акафістів, прочитаних до або після прийому їжі, має значення для молитовника, який постить, а перебування в стані безперервної пильності. Цей такий уважний і зібраний стан душі і тіла подвижника, який можна порівняти, мабуть, із станом людини, яка йде по канату, натягнутому над прірвою: немає в неї ні часу, ні сил відволікатися на деталі, думати про відпочинок, про зручність та інші безглузді дурниці. Як нам витримати, Господи, таке завдання, коли не те що на все життя – на годину тяжко зібратися з думками і зупинити гріховний «потік свідомості», що вихором мчить у нас у голові?

Таке зосереджене духовне життя, окрім того що надає подвижникові дійсно надприродні риси, передусім творить у нашій безсмертній душі нерукотворний Храм Божий. Той самий храм, про який писав апостол Павло: «Хіба ж не знаєте, що ви – храм Божий і Дух Божий живе у вас?» (1Кор. 3:16). І якщо такий храм відважним духовним зусиллям дійсно твориться в душі кожного з нас, тоді Синові Людському буде, де «голову прихилити», тоді не вирветься більше з Його пречистих вуст сумний стогін: «О роде невірний, доки буду з вами? Доки буду терпіти вас?» (Мк. 9:19). Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 4 неділя Великого посту