Незручне Боже Царство

Про Царство Боже, про його хибне і біблійне тлумачення та про його становлення в кожному вірному, роздумує священик Сергій Круглов . . .

«І як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм. І коли ви любите тих, хто вас любить, яка вам за те дяка? Бо і грішники люблять тих, хто їх любить. І якщо ви робите добро тим, хто вам робить добро, яка вам за те дяка? Бо і грішники те саме роблять. І коли позичаєте тим, від кого сподіваєтесь одержати, яка за те вам дяка? Бо і грішники позичають грішникам, щоб стільки ж одержати. Але ви любіть ворогів ваших, добро творіть і позичайте, нічого не сподіваючись; і буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього; бо Він добрий і до невдячних, і злих. Отже, будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:31-36).

У нашому з вами православному ужитку вираз «Царство Боже» – один з найпоширеніших, ще більш звичний його варіант – «Царство Небесне». Як часто нам пришестя Царства Божого видиться отаким прильотом сяючого інопланетного корабля!

Ми так довго на нього чекали, сподівалися позбавлень від скорбот і тягот нашого обридлого земного життя, чекали, задерши голови в небо – і от вже він нарешті показався, завис над нами, весь у неземних вогнях, і, як у фантастичному фільмі, у ньому відчинився люк – і ми, які дочекалися, плачучи від радості, піднімаємося сходами, щоб корабель поніс нас у далеко-далеку Божу країну, де немає щоденної тяжкої праці, хвороб і смерті, нудьги і тління, гріхів і ненависті, де річки течуть молоком і медом, а райські дерева цілий рік одночасно і цвітуть і плодоносять, де все як у дитячій казці: рожевокрилі ангели, добрі леви і ягнята, де і ми самі перетворимося і станемо кимсь на кшталт ідеальних казкових персонажів.

За нашим велінням, за Божим хотінням, оточувати нас там будуть тільки ті, кого ми любимо і хто нам приємний, а всі наші недруги виявляться далеко від нас, найкраще – у геєні вогненній.

Земля і все, що на ній – зіпсоване гріхом – має бути знищене, а справжнє життя почнеться тільки в Бога на небі. Запитаємо у своїх знайомих, як далеких від Церкви, так і вірних – напевно багато хто з них вважає, що саме цьому вчить православна Церква.

Проте немає нічого більш далекого від християнства, ніж подібні переконання, одна з причин виникнення яких у свідомості церковних людей – пережитки древньої гностичної єресі, що намагалася маскуватися під християнство. Одна з них, маніхейство, якраз і казала, що нібито добрий Бог створив небо і все духовне, а злий, але рівновеликий Богові диявол – землю і все тілесне, через те і сама плоть людська гріховна, і всі її піклування і труди у світі цьому, а отже, потрібно чекати на рятівну смерть і переходу у світ духів, не особливо дбаючи про своє земне життя.

Якщо ми звернемося до Євангелія, то побачимо, що Царство Боже, пришестя якого сповіщав Ісус народу Ізраїльському – не певне місце в просторі, не «царство-держава за тридев’ять земель». Царство Боже, про швидке настання якого ми щодня просимо в молитві «Отче наш» – це царювання Бога, встановлений Богом порядок буття світу і людини з Творцем на чолі.

Колись людина відійшла від Бога і порушила, перекрутила тим самим цей порядок, підпала під владу гріха і смерті. Через падіння людини зіпсувався і увесь всесвіт, створений Богом. І от тепер, каже Спаситель юдеям, які зібралися навколо Нього, цей порядок, влаштований Богом – Отцем нашим і Творцем, відновлюється, настає знову.

Він Сам, Ісус, Син Людський і Син Божий – і провісник цієї події, і Месія, Помазаник, призначений Богом цю подію здійснити, цей порядок відновити, починаючи з Ізраїлю і по всьому всесвіту. Усе, що робив Ісус у дні Свого земного життя – зцілення хворих, воскресіння померлих, вигнання нечистих духів, усі Його дії перед лицем народу – було проявом животворчої Божої сили, яка все здійснює там, де царює Сам Бог.

Усі Ісусові проповіді були звісткою про те, що Государ повернувся на трон, і Його закони почали вже діяти, і, хоча сила спротиву цим законам ще велика, незабаром вони восторжествують остаточно.

Уся суть заклику Христового до ізраїльтян була: «Панування Бога, влада Його особисто і Його законів, Його Царство – вже всередині вас (за одним з перекладів – «між вами», «серед вас, у вашій спільноті, Мною заснованою»)! Усі, хто ще поза Царством – здійснюйте зусилля, приєднуйтеся до нього вже зараз, йдучи за Мною, бо Я Сам прокладаю вам цей шлях, на те Я і помазаний Отцем Моїм!»

Заповіді Христові, зокрема, ті, які ми чуємо в сьогоднішньому євангельському читанні, – не якісь чергові тлумачення на закони Мойсеєві чергового мандруючого рабина, як це готові були сприйняти численні Ісусові слухачі. Господь пояснює людям, який образ стосунків між громадянами Царства Божого, які правила життя для тих, хто вступає в це Царство, що прийшло, хто визнає Бога і своїм Господом-Повелителем, і – мало того – Отцем.

Ісус говорить про заповіді, про закон Мойсеїв – і слухачі уражені: Він говорить абсолютно незвично. Було б зрозуміло, якби Він закликав їх, як інші законовчителі Ізраїльські, неухильно підкорятися законам Мойсеєвим – ні ж, цей Галилеянин говорить про щось інше!

Але в такому випадку, що ж, можливо, Він богохульствує і закликає порушувати заповіді? Таких вільнодумців юдеї теж чули немало. І це ні! Він каже: «Не порушити прийшов Я, а виконати» (Мф. 5:17). Він Сам – виконання, доведення до досконалості закону Божого, зразок вільного, синівського, а не сліпого рабського послуху Богові.

Він закликає слухачів йти за Ним кудись ще вище і далі, на новий неймовірний ступінь досконалості, про який раніше не чули правовірні юдеї. І закликає через те, що має на це безперечне право, говорить як той, хто має владу.

У кого є вуха чути – чують, хто має очі – бачать: раніше юдеї знали закон Божий – тепер прийшов Сам Законодавець. Через те так вільно Він і поводиться з усіма заповідями: не заповіді володарюють над Ним, а Він – над ними, в ім’я спасіння людей, в ім’я любові до них.

«Любіть ворогів ваших, добро творіть тим, хто ненавидить вас; благословляйте тих, хто проклинає вас, і моліться за тих, хто кривдить вас. Хто вдарить тебе по щоці, підстав і другу, і хто забирає в тебе верхній одяг, не борони взяти і сорочку» (Лк. 6:27-29).

Здавалося б, Ісусові повчання про любов і милосердя і без того знайомі юдеям. Перечитаємо книги Старого Завіту: про милосердя там говориться багато. Знаменита притча з Агади розповідає, як одного разу до Гілеля, великого мудрого рабина, прийшла людина і попросила викласти суть Тори коротко, за час, доки він простоїть на одній нозі. І Гілель сказав коротко: «Не роби іншому того, чого не хочеш собі».

Це, можна сказати, максима негативна: не твори зла, відхилися від злого, не відповідай злом на зло. Але Ісус каже: цього мало. Не «не роби» – але роби. Щоб бути громадянином Царства Божого, недостатньо дотримувати нейтралітет і не відповідати злом на зло – потрібно діяти активно і відповідати на зло, але – любов’ю.

Закони стосунків у Царстві Божому – не закони справедливості, але закони любові. У відповідь на зло потрібно не втікати від зла, не казати: «Гаразд, я тебе, лиходія, у відповідь не чапатиму, мститися не стану – але умиваю руки, нехай Сам Бог, праведний Суддя, тебе покарає!» Потрібно відповідати на зло любов’ю і милосердям. Відповідати – усім, як Бог однаково посилає Свої дари, дощ і сонячне світло, на праведних і грішних.

Це важливий момент: в євангельських словах ми не бачимо градації, популярної серед інших православних: ніби, прощати і любити потрібно тільки особистого ворога, а ворога Вітчизни чи Церкви – все-таки переслідувати і знищувати. Не варто вишукувати між рядків Євангелія того, чого там немає.

Ісус дає нову максиму, максиму любові і милості, і закликає неухильно слідувати нею тих, хто готовий вступити за Ним у Царство Боже – а незабаром і Сам піде за нею, на хресті молячись про тих, хто розпинав Його.

З найперших часів і до нинішніх до християнства застосовували слово «абсурд». Ми з вами не можемо не вигукнути: «Любити ворога, богохульника, насильника – та як же це можливо? Це вище за здоровий глузд і сили людські!» Але, по-перше, згадаймо слова Христові: «Людям це неможливо, Богові ж усе можливо» (Мф. 19:26).

Не лише не помститися ворогові, але і виявити до нього любов, здається тобі неможливим? Хоч би прийми для себе, що в цьому максима Христова все-таки – права, а твоє земне єство, що не може її зрозуміти, – все-таки не праве. І спробуй зробити нехай мікроскопічний, але можливий для тебе крок у бік її виконання.

Незважаючи на страх, на нерозуміння, що розриває мозок і серце – зроби крок з човна на воду, решту зробить Бог. Як саме – ти не зрозумієш, якщо Бог стане тобі заздалегідь пояснювати на словах. Але зроби крок – і все побачиш на власні очі.

Святі подвижники кажуть: «Немає в тобі якоїсь чесноти, але хочеш, щоб була? Поводься щодня так, немов вона в тебе є. Тобі спочатку здаватиметься це дурістю, навіть лицемірством – але вияви завзятість і продовжуй. І вона з’явиться, з Божою допомогою».

Ризик? Так, і великий. Але, врешті-решт, наша віра – зовсім не сума інформації про християнство, яку ми згодні вважати правильною. Віра в біблійному сенсі, «емуна» – не стільки умонастрій, скільки робота, вчинок, акт довіри Богові і вірності Йому і Його заповідям у найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Вірую, бо абсурдно; вірю Тобі і йтиму за Тобою, навіть якщо я переляканий і безсилий, а Ти – помираєш на хресті.

А по-друге, ми не повинні забувати одну дуже важливу річ. Між Старим і Новим Завітами, між заповідями Мойсеєвими і Христовими зовсім немає антагонізму і протиріччя, як немає докорінного протиріччя між зрілою людиною – і дитиною, якою вона була колись, адже це все-таки та сама людина, яка хоча і змінилася.

Бог вів народ Ізраїльський старозавітними східцями – увись, до завіту Нового. Уся біда тих юдеїв, які чинили опір Христу і Євангелію, у тому, що вони вважали за краще на одному із цих східців зупинитися, визнати його кінцевим, і не йти далі.

Для чого юдею старозавітна максима, у чому мета її виконання? Виконуй закон Божий – і будеш довголітнім на землі, ти і потомство твоє. З цієї точки зору, тобто – з точки зору придатності до нашого повсякденного життя, звичайно, заповідь про любов до ворогів – абсурдна і нездійснима.

Спаситель же каже про інше: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний», робить акцент на нашому уподібненні Богові. Наша кінцева мета, каже Спаситель, не просто стати порядною людиною, чесною і за це шанованим членом найчудовішого, але – земного суспільства. А стати подібним до Бога, явити в собі образ Божий через створення в собі Його подоби. І продовжити наше життя в Його Царстві.

Для нас з вами ця сходинка дійсно здається недоступною, хоч би тому, що не пройдено нами багатьох необхідних попередніх східців, адже вірно сказано: ми хочемо бути християнами – а самі багато в чому не доросли до рівня не лише правовірних богобоязливих юдеїв, але і просто добрих язичників, прагнемо здобувати образ ангельський – але чи маємо образ людський.

Але пам’ятайте: Бог любить нас, чекає на нас, прийме від нас усе, що зможемо зробити в чесній максимальній напрузі нашої слабенької віри і не дуже палкої любові, і Сам заповнить решту.

І Він не заспокоїться до тих пір, поки не приведе нас, і не в якомусь туманному «загробному житті», а вже тут і зараз, у Своє Царство, Царство, в якому ми покликані бути, – ні, навіть не громадянами, а Його синами і дочками.

У Царство, яке давно почалося, яке живе і росте в Його Церкві і в цьому світі, у його гріху і тлінні, як зерно в бруді. Росте – як хрест, і світить крізь сутінок земної нашої юдолі світлом Воскресіння.

Автор: священик Сергій Круглов