Священна плоть землі

Про нерозривний зв’язок людини і творіння, роздумує священик Сергій Круглов . . .

Страшні катастрофи, які одна за одною стрясають землю, знову і знову нагадують нам, наскільки всі ми на землі близькі, наскільки пов’язані один з одним, посилюють почуття спільної спорідненості, яке невідмінно вкорінене в заповіді Божій про любов до ближнього. А страх і трепет, що стискує серце від споглядання цих подій, почуття жалості не лише до людей, але і до природи, що гине, почуття жахливої безглуздості того, що відбувається: «Так не має бути!», нагадують про те, що і матерія – священна, бо створена Богом, і створена – для нас, Його дітей. Так, як кажуть тлумачі Книги Буття (зокрема, святитель Василій Великий у своєму натхненному «Шестидніві»), Бог створив землю і небо «на початку», і коли є початок, то має бути і кінець.

Але ми відчуваємо: страшні катаклізми в природі – віддзеркалення гріховних катаклізмів у людині. Створений світ йде до кінця – але саме ми з вами у відповіді за те, що він помирає в тяжких муках, виснажений, поранений і розтлінний нами; у відповіді за побудований для нас Богом дім, в якому ми, його хазяї, живемо часом так бездарно і по-хижацьки.

У дні Великого посту ми згадуємо це ще раз, коли приходить Неділя його друга, коли Церква вшановує пам’ять святителя Григорія Палами, чудового християнина, людини Відродження (ми якось звикли вважати, що епоха Відродження – епоха відходу від основ віри, від церковності, настання гуманізму, який нерідко іменуємо «безбожним», – але пригадаємо, що на Сході цей час теж став часом Відродження справжньої християнської антропології, часом розквіту ісіхастського одкровення про людину та її глибинного зв’язку з Творцем), який відстояв для Церкви вчення про нестворені Божественні енергії, якими люблячий Бог зв’язав Себе і Своє творіння.

Древня спокуса маніхейського дуалізму – оголосити лише один дух святим, а матерію – нечистою і гідною лише знищення, назавжди подолана в Церкві. Це подолання – завдання кожного, хто вважає себе християнином: не відкидати і знищувати свою плоть, своє земне життя і весь створений світ, але працями перетворювати все це, за сприянням Божим, у життя вічне.

Думаючи про все це, прокручую в Ю-тубі ролики з жахливими кадрами наслідків катастроф, які спіткали людство в різних куточках земної кулі, і побачене відгукується гіркотою і соромом: от до чого довели ми землю, Богом даний наш дім. «Ми!..» голосно сказано. Про всіх «нас» роздумувати-викривати якось не хочеться: бачити скалки в очах ближніх заважає величезна колода гріха в оці власному.

Скільки ж потрібно сліз, справжніх покаянних, а не порожніх сліз відчаю і шкодування самого себе, щоб от її, колоду цю, вимити, скільки. І крізь сльози твердиш чудові слова вдячності, слова псалму про створений Богом світ, якими починається вечірнє Богослужіння: «Благослови, душе моя, Господа. Господи Боже мій, як звеличився Ти дивно. Ти прибрався у славу й у величну красу. Ти зодягаєшся у світло, як у ризу, простираєш небеса, як шатро. Підносиш над водами горні палаци Твої, обертаєш хмари на колісницю для Себе, на крилах вітру Ти ходиш. Ти твориш духів ангелами Своїми і слугами Своїми – вогненне полум’я. Ти поставив землю на тверді її, не захитається вона повік віку… Славитиму Господа все життя моє, співатиму Богові моєму, поки живу» (103:1-5,33).

Автор: священик Сергій Круглов