Про наше бажання і небажання перебувати поруч з Богом, роздумує священик Сергій Круглов . . .

«Відійди від мене, бо я чоловік грішний!» (Лк. 5:8)

Зустрічається іноді в біляцерковній полеміці – у статтях ЗМІ, у парафіяльних розмовах, у бурхливих дискусіях на інтернет-форумах – вираз «охоронне православ’я».

Означає він – певну тенденцію, що існує в контексті різниці поглядів на святиню в церковних людей, які цікавляться Церквою. Основних поглядів – два.

Один припускає, що людина спочатку грішна і нечиста, святиню вона може осквернити, і потрібно тримати її на певній відстані від святині, а святиню – захистити від нечистої людини: іконостасом, окладом, ритуалом, сукупністю суворих і численних правил та канонів.

Другий погляд – що людина хвора на гріх, а святиня дана їй з милості як ліки, щоб, приймаючи їх, людина зцілялася і преображалася, тому і потрібно зробити святиню доступнішою для людини.

Багато кому, хто читає ці рядки, ймовірно, миліше і ближче другий погляд.

«Геть охоронне православ’я! – вигукнуть вони. – Геть посередників між нами і Богом! Бог близький нам, от зараз якраз Різдво – Він прийшов у світ, лежить в яслах, пропустіть, пропустіть мене до Нього, я хочу бачити цю Людину!»

Стривай, брате, почекай, не квапся. Ні, я зовсім не збираюся відстоювати зараз те саме «охоронне православ’я». Я думаю про нас, про тебе і про мене: а чи дійсно ми хочемо, щоб найбільша Святиня – Сам Бог – був максимально близький до нас?

Так, втілившись, Він – став близький. Той, Хто став людиною і як людина радів, тужив, знемагав, жадав, помирав на хресті, Сам сказав у молитві не «Повелителю», «Судде» або «Вседержителю», а – «Отче», і нам заповідав те саме. Стосунки Отця і дітей через Ісуса, Сина Божого і Сина Людського, стосунки сімейної любові – що може бути більш сповненим близькості.

Але повторю питання: а чи дійсно ми настільки хочемо цієї близькості, що готові прийняти всі її наслідки?

У пітьмі ми жити не можемо, ми задихаємося і гинемо в ній – але, думаєш, на світлі жити так вже комфортно? Комфортно жити буває в напівсвітлі-півтіні, коли і Бог, Який поза сумнівом любить нас, – от Він, майже (саме що «майже») поруч, і здається нам милосердним і усміхненим, і одночасно багато речей, які ми б хотіли від Нього приховати, залишити поки що при собі, які не хочемо, боїмося, соромимося повернути до світла, ніби, як думається, вони Йому не видні.

Діти ми в Нього діти – але найчастіше не чисті безневинні немовлята, а підлітки, в яких у голові каша, у серці – безодня пристрастей і похоті, потреби непомірні, а бажання працювати і брати на себе відповідальність – нуль цілих дві десятих. Як часто ми, подібно до блаженного Августина, волаємо до Бога: «Позбав мене від гріха!», – і тут же додаємо: «Але тільки не зараз», і те і друге – кажемо щиро і страшенно мучимося цим роздвоєнням.

Зовсім як підліток – батьку чи матері, ми кричимо Богові: «Відійди, я не можу, мене сліпить Твоє світло, вимкни його! Залиш мені мою територію, моє самозвеличення, моє особисте життя, не дихай мені в обличчя, не читай мої листи, не лізь з питаннями, коли я не в гуморі бути відвертим, пощади мою звичну неміч і улюблені гріхи, не заставай мене зненацька, коли я вдаюся до хтивих мрій під ковдрою, краду дрібницю з кишені, підчищаю в щоденнику двійку, коли брешу, ну, зовсім безневинно, чиню підступи майже мимоволі, не буди, коли тягучий сон духу найбільш солодкий!»

Якщо Бог стане максимально близьким до нас – ми не зможемо вже відмовитися незнанням і нерозумінням хреста, не зможемо не пити чашу, яку пив Він, – справжній Бог, але і справжня Людина. Ми не зможемо кинути Йому в обличчя: «Де Тобі зрозуміти нас – Ти не такий як ми, Ти в раю, на сьомому небі!..», не зможемо вдатися наодинці до улюблених занять – леліяти свої образи, гордитися своєю скорботою, оп’янятися ілюзіями про можливість увійти до Царства Божого як є, нічого в собі не змінюючи.

Отже, брате мій, не поспішай засуджувати те саме «охоронне православ’я»… Передусім тим, що багато в чому ти сам його і породив. Ти, я, він, вона.

Чим? Та саме тим, що, на жаль, як часто не через сугубе благочестя ми віддаляємо Бога від себе, падаючи перед Ним на коліна. Страх Божий для нас – як часто не страх образити Улюбленого, а страх перед Чужим. Нас влаштовує Бог далекий, Бог у вигляді недосяжної Вищої Сили, Судді, Вседержителя, кого завгодно, але не людини серед нас і в нас.

Влаштовує Бог, вкритий клубами фіміаму, відгороджений іконостасом, канонами і догматами, священною незрозумілістю архаїзмів, Бог, Якого можна позбутися, формально «догодивши» Йому виконанням постів і обрядів – і, догодивши, впасти в марнославство: «Усе правильно зробив». А потім – вдатися з «чистою совістю» до свого маленького особистого життя, до своїх простимих грішків, своїх снів і мрій.

Так, Різдво – велике свято близькості Бога до людини. Але це передусім свято не сухозлітних зірочок, лубкових осликів і волхвів, святок і колядок. Це трагедія Бога, Який спускається – і людини, яка сходить: і Він, і ми – до хреста. І тільки віра у воскресіння може допомогти нам прожити цю трагедію і преобразити її у свято вічного життя і негасимої радості. Преобразити, преобразившись раніше самим.

Автор: священик Сергій Круглов

Зміст