Роздуми публіциста Олександра Ткаченка, що присвячені духовному зростанню людей і проблемам, які при цьому виникають . . .

Будь-якій людині властиво оцінювати успішність справи, якій вона присвятила багато часу і сил, за результатами цієї самої справи. І церковне життя тут навряд чи є якимсь принциповим виключенням. Якщо людина багато років ходить у храм, молиться, читає Священне Писання, намагається вибудовувати своє життя за Євангельськими заповідями, то думки про те, наскільки успішні її дії в цьому напрямі, абсолютно природні і закономірні. Але тут її підстерігає одна серйозна спокуса, про яку, на жаль, мало хто замислюється.

Теза 1: Пройдений шлях ми часто знецінюємо, порівнюючи його з тим, чого ще не досягли

Річ у тім, що є два способи оцінити свій поточний стан. Один – це подивитися на пройдений шлях і порівняти себе нинішнього з тим, яким ти був на самому початку цього шляху, коли ще навіть не встав на нього, а лише збирався це зробити. Скажімо, вирішила людина навчитися грати на гітарі. Купила собі інструмент, домовилася з викладачем і двічі на тиждень відвідує заняття, де той учить її правильній постановці рук, пояснює, як витягати звук, як пережимати струни так, щоб не втомлювалися пальці, і ще багато чому іншому. Потім ця людина йде додому і щодня займається самостійно, повторюючи засвоєне на уроках у майстра. Поступово руки в неї міцніють, пальці звикають до незвичних раніше зусиль. І вона з подивом виявляє, що вже здатна виконувати прості п’єси і підбирати акомпанемент до своїх улюблених пісень. Ось так: місяць тому взагалі не уміла грати, а тепер – може, нехай і не дуже упевнено!

Це завжди дуже радісно – усвідомлювати, що ти набув нових навичок і можливостей, збагатив свій внутрішній світ, став цікавіший самому собі і оточуючим.

Але от тут і з’являється та сама спокуса, яку не усі можуть перенести без збитку для себе. Раптом звідкись виникає другий спосіб оцінки своєї успішності – порівняння себе нинішнього з тим, чого ти ще не досяг.

Адже чим більше ти освоюєш гітару, тим краще починаєш розуміти зміст музики взагалі. Те, що раніше здавалося тобі якимсь розмитим гулом, раптом поступово проявляється, набуває контурів прекрасної гармонії. І ти раптом починаєш бачити, якого приголомшливого виконавського рівня досягли великі гітаристи, чия творчість ще зовсім нещодавно здавалася тобі нікому непотрібною. І із сумом розумієш, що ніколи не зможеш так грати. А твої нинішні «досягнення» взагалі дорівнюють нулю в порівнянні з грою справжніх музикантів. Ти лише навчився співати чотири свої улюблені пісні під власний кострубатий акомпанемент.

Приблизно те ж саме може статися і з віруючою людиною, яка намагається дати оцінку своєму церковному життю. Люди приходять у Церкву, обтяжені тяжкістю своїх гріхів, знемагаючі від цього тягару. Багато хто з них взагалі перестав бачити сенс у власному існуванні і прийшов сюди якраз у пошуках цього сенсу. Потім поступово – через таїнства, через молитву і покаяння, через виконання заповідей Христових – цей гріховний тягар починає відвалюватися від них, подібно до усохлого бруду. І люди з радісним подивом раптом починають бачити, що окрім пияцтва, розпусти, злодійства, лихослів’я у світі є зовсім інший зміст – чистий і прекрасний, що дарує тиху радість і повноту буття. Так у життя людини починає входити Бог Своєю благодатною дією. Але чим більше просвічується душа світлом благодаті Божої, тим краще стають видними в цьому світлі різні гріхи і пристрасті, яких раніше ми і не помітили б. При цьому, усе більш входячи в церковну традицію, ми починаємо розуміти, яких висот чистоти і святості може досягати людина, яка встала на шлях християнства. І на тлі цих сяючих висот чужої святості можна побачити себе нікчемним, що ти нічого не досяг і взагалі знецінити усе своє життя в Церкві, визнавши це життя нікуди не придатним, безглуздим, яке ні до чого доброго тебе не привело.

Але це і є те сама спокуса, коли, оцінюючи свій духовний стан, дивишся не на пройдений шлях і не на той сумний стан, з якого тебе колись вивів Господь, а на далекі вершини, що здаються тобі недосяжними. Нічого іншого, окрім смутку і почуття безнадійності, такий погляд на себе людині в Церкви не приносить. Пропадає всяке бажання рухатися далі, тане надія на спасіння, а найсумніше – зникає вдячність Богові за усі ті зміни, які Він вже зробив у тобі, поки ти ходив у храм, молився, каявся в гріхах, причащався Тіла і Крові Христових. Адже ці зміни є! Нехай вони не такі масштабні, як тобі хотілося б, але вони є. Точно так, як і є зміни в того гітариста-початківця. Адже він спочатку взагалі не умів грати на гітарі. А тепер вже може співати свої улюблені пісні під власний акомпанемент. І що за біда, якщо він доки не досяг віртуозної техніки, яку бачить у видатних виконавців! Та якщо і взагалі ніколи її не досягне – теж не проблема. У кожного – свої обмеження. Їх треба уміти приймати і радіти тому, чого вдалося досягти.

Те ж саме можна сказати і про духовне життя. Ти був духовно мертвий, а зараз – ожив. Нехай ти мало чого досяг, так. Але ти тепер – живий! Ти ходиш перед Богом, читаєш Його слово, віриш у Його любов і сподіваєшся на Його милосердя. Хіба це не прогрес у порівнянні з тим станом, в якому ти колись прийшов у Церкву?

Теза 2: Ще одна помилка, яка часто підстерігає віруючих людей, – це спроба оцінювати плоди свого церковного життя виключно в рамках самого цього церковного життя

Але ж не випадково Сам Господь назвав Царство Боже закваскою, яка змінює якість тіста, роблячи його пишним і придатним для випічки хліба. Так і наша церковність поволі просочує собою усі інші сфери нашого буття, навіть якщо ми самі цього не помічаємо. Щоб у цьому переконатися, можна поставити простий уявний експеримент.

Уявимо на мить, ніби жодної Церкви і віри в Бога в нашому житті взагалі ніколи не було. Зрозуміло, що в кожного тут вийде своя індивідуальна історія. Але безумовне одне: усі ці історії будуть іншими. У них вже не буде надії на Бога в ситуаціях, коли своїх сил не залишилося і попереду один суцільний морок і безвихідь. Не буде наполегливих спроб боротьби зі своїми пристрастями (а можливо, і взагалі не буде чітких уявлень про те, що є добро, а що зло). Там зникне ідея посмертної відплати за усе, що ми робимо, кажемо і навіть думаємо в цьому житті. А найголовніше – зникне образ спільного Батька, що з любов’ю і ніжністю піклується про кожного з нас у кожну мить нашого існування в цьому світі.

Ось це усе треба відняти зі свого життя і подивитися, що змінилося б у ньому і в якій бік? Яким стало б тоді це життя і якими були б у ньому ми самі? На тлі картини, що вийшла, результати нашого реального церковного життя можна буде побачити куди краще. Стане зрозуміло, що привнесла вона в усі наші справи – у сім’ї, у навчанні, на роботі, у спілкуванні з іншими людьми.

Образно кажучи, церковне життя можна порівняти з джерелом світла, яке пронизує усі інші сфери нашої діяльності. І результат його – не в кількості уклонів, знанні молитов і умінні утримувати себе від певних видів їжі в піст. Плоди нашої церковності – у тій кількості світла євангельських заповідей, яке ми впустили у своє повсякденне життя. І навіть якщо цього світла виявиться там зовсім небагато, це не привід для смутку. Адже його могло не бути зовсім. А так виходить, що ми все ж даємо Богові діяти в нас, змінювати нас, здійснювати в нас Свій благий задум про людину. Бог для нас не чужий, ми вже не ховаємося від Нього в темряві власних гріхів. Навпаки – ми тепер бачимо цю темряву, знаємо, що покликані позбуватися неї, і навіть намагаємося це зробити. Вже одне це – дуже непоганий результат церковного життя для віруючої людини.

Теза 3: За смутком від своєї нікчемності нерідко стоїть наше невміння дякувати Богові

Цікаво, що і великі святі теж бачили себе усе більш грішними в міру наближення до Бога. Більше того, саме такий порядок проходження етапів духовного життя вони вважали єдино правильним: спочатку – крок до Бога, потім – виявлення своєї гріховності. Сучасний богослов митрополит Калліст (Уер) пише: «Доки ви не побачите світло Христове, ви не зможете насправді побачити своїх гріхів». Згідно з ченцями-пустельниками, «чим ближче людина до Бога, тим ясніше вона бачить, що вона грішна». Як приклад вони наводять Ісаю: спочатку він бачить Господа на престолі і чує серафимів, що виголошують: Святий, Святий, Святий; і лише після цього видіння він вигукує: «Горе мені! загинув я! бо я людина з нечистими вустами» (Іс. 6:1-5).

Різниця лише в тому, що святі не впадали в смуток, бачачи себе грішниками. Тому що уміли цінувати явлену ним любов і милосердя Божі в усіх ситуаціях свого життя. І наскільки б не був малий черговий дар Божий, вони радісно дякували Господові і за цю крихту. Преподобний Варсонофій Оптинський – за уміння грати на скрипці. Святитель Феофан Затворник – за можливість займатися різьбленням по дереву і палітурним ремеслом. Звичайно, ці заняття складали зовсім невелику частину їх діяльності, наповненої молитвою і духовною настановою своїх численних чад. Але святі розуміли, що будь-яка наша негріховна радість – від Бога. І дякували Йому щоразу, в якій би дрібниці ця радість не полягала.

І цей шлях спілкування з Богом нікому з нас не закритий. Адже вдячність Богові за всяку радість – це теж ниточка, що зв’язує нас з Ним.

І нагадування про це в апостола Павла – це така ж заповідь, як і про безперестанну молитву. Власне, Він і говорить про усе це відразу: «Завжди радійте. Безперестанно моліться. За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Ісусі» (1Сол. 5:16-18).

Допустимо, ти за двадцять років, проведених у Церкві, так і не позбувся якихось своїх пристрастей, вони продовжують псувати життя тобі і твоїм близьким, коли ти окрім волі зриваєшся то в гнів, то в смуток, то в образливість. Тобто ти не став за ці роки безпристрасним молитовником. Що ж, це факт. І нікуди від нього не подінешся. Але ж є в тебе в житті щось таке, що тебе радує, приносить задоволення, робить твоє серце мирним, дарує йому тишу і спокій, нехай навіть і ненадовго. Наприклад, ти любиш гладити кота. Чи дивитися, як уранці з неба тихо падає сніг. Чи пити смачну каву з булочкою. Усе наше життя пронизане такими швидкоплинними радощами, треба лише навчитися помічати їх. А помітивши, подякувати Богові за цей дар. Просто, своїми словами, що йдуть від серця і народженими цією самою радістю прямо тут і зараз. І чим частіше ти помічатимеш дрібниці твого життя, що радують тебе, тим частіше звертатимешся до Бога з вдячністю за цю радість. Це буде куди продуктивніший шлях, ніж сумовита констатація власної нікчемності. І цей шлях теж освячений Церквою.

Теза 4: Важливе прагнення до мети, а не твої сумніви в її досяжності

Сяючі на сонці вершини високих гір можуть здатися зовсім близькими. Але чим довше ти до них йдеш, тим краще розумієш, наскільки вони далекі. І якщо ти дійсно маєш твердий намір дістатися до них, то залишається лише один варіант – спокійно і розмірено йти, орієнтуючись на їх світло. І не терзаючи себе думками про те, чи став ти справжнім вірним чи ще ні. Є відома фраза: «Бачиш свою мету – біжи до неї. Не можеш бігти – йди кроком. Не можеш йти – повзи. Не можеш повзти – ляж і лежи в напрямку до мети». Напевно, і стосовно духовного життя християнина цей принцип дуже добре підходить. Бо своїми силами жоден з нас не зможе дійти до Царства Небесного, хто б скільки не пройшов на цій дистанції. У земному нашому житті важливо лише не збитися з курсу, не втратити з виду його духовне світло і не відпасти від Церкви. Яка і створена Христом заради того, щоб направляти душі людей до Бога, не даючи їм загубитися в мороці віку цього. Усе інше зробить з нами вже Сам Господь.

Автор: Олександр Ткаченко

Бог і ми