“За що” або “Для чого”: питання Іова
Над проблемою “Божої жорстокості” на прикладі біблійної книги Іова роздумує біблеїст Андрій Десницький . . .
Над проблемою “божественної жорстокості” людство роздумує відколи усвідомило себе. Язичники міркували приблизно так: у світі є страждання, тому що добрим і могутнім богам протистоять злі і не менш могутні демони. Але тим, хто вірить в Єдиного Бога, погано підходить таке пояснення: якщо Бог всеблагий і всемогутній, як може Він допускати, щоб у світі було стільки безневинних страждань? Якщо Він не хоче їх припинити, то Він зовсім не благий, а якщо не може – то не всемогутній.
Люди готові змиритися з безліччю повсякденних неприємностей і навіть справжніх особистих трагедій, але коли стикаєшся з безмежною і безглуздою жорстокістю Освенціму чи Беслану, будь-які пояснення перестають працювати. Боже, чому ж Ти не зробив нічого, щоб врятувати цих дітей або хоча б полегшити їх смерть?! Не могли ж вони – чи їх батьки – виявитися настільки грішними, щоб заслужити все це? – у Біблії є книга, яка ставить Богові саме це питання. Це книга Іова.
У ній розповідається, як досконалого, бездоганного праведника спіткали всі мислимі лиха: він втратив своє багатство, дітей, здоров’я, а найближчі друзі визнали все це покаранням за його гріхи і відвернулися від нього. І тоді Іов пред’явив претензії Богові: за що ж Ти зі мною так?
Сьогодні про цю книгу говорять і пишуть так багато, як, напевно, про жодну іншу книгу Старого Завіту. Ще на початку XX століття англійський християнський письменник Г.К. Честертон писав: “Значення “Іова” не виразиш повно, якщо скажеш, що це – найцікавіша із стародавніх книг. Краще сказати, що це – найцікавіша з книг нинішніх”. Минуло сто років, що вмістили в себе дві світові війни, революції і концтабори, – і ця книга стала вже не “цікавою” – актуальною. Про що ж вона говорить?
Це єдина книга Старого Завіту, де взагалі ніяк не згадані ні Ізраїль, ні Мойсеїв Закон, ні Свята Земля, ні Єрусалим. Вона виносить проблему на новий рівень: це не просто історія окремих людей або народів, це щось всесвітнє, загальнолюдське. Це книга – про різні шляхи віри і про її кризу. Йдеться не про зміну різних філософських і богословських світоглядів, а про особисту кризу віри як довіри Богові. Іов був праведний не заради нагороди і не із страху покарання, а, передусім, що довіряв Богові і шукав добрих стосунків з Ним. І раптом на нього обрушилося таке, що, здавалося б, немислимо пережити людині…
Але спочатку – про його друзів. Три людини прийшли його утішати. Вони зовсім не збиралися його звинувачувати, а просто довго мовчки сиділи поряд з ним, і лише коли він заговорив, дозволили собі відповісти. І спочатку ці відповіді дійсно звучали як розради. Річ у тім, що його друзі знали про цей світ і про його Творця буквально все – свого часу вони чули все це від своїх батьків і вчителів.
Загалом, вони повторювали приблизно те, що написано в інших біблійних книгах, і якщо в їх розмовах була неправда – вона не в словах, а в людях. Слова можуть бути правильними, але важливо, хто, кому і коли їх промовляє.
Спочатку друзі намагалися доброзичливо запропонувати Іову якесь просте пояснення його бід: “Покарання Вседержителя не відкидай, бо Він завдає рани і Сам обв’язує їх; Він уражає, і Його ж руки лікують” (Іов 5:17-18). Іов відкинув їх мудрість, причому відповів різко, дуже різко – порівняв своїх друзів із пересохлими руслами річок, які вселяють марні надії подорожнім, а потім залишають їх помирати в безводній пустелі. Звичайно, вони на це образилися і перейшли до натяків, а потім і до прямих звинувачень: якщо ти страждаєш, значить, Бог карає тебе за гріхи.
Визнай їх, покайся, і все в тебе знову буде гаразд. (Як часто ми чуємо сьогодні подібні напучення! Звучить це приблизно так: “Гепатит С буває тільки в наркоманів і повій, а поважні люди на кшталт нас із вами, звичайно, не можуть їм заразитися, якщо хто і заразився, той сам і винен”).
Про Бога ці люди вважали за краще говорити від третьої особі, не звертаючись до Нього безпосередньо. Мовляв, хто ми, врешті-решт, такі щоб вимагати від Нього звіту, тим більше – докоряти Йому, як дозволяє собі Іов? Втім, не варто засуджувати друзів Іова. Вони – люди глибоко віруючі, але їм потрібна саме релігія, тобто система поглядів і ритуалів, що визначають людське життя. Вони щиро шанували Бога, залишаючись у рамках заданої системи.
Іова жахають не лише і не стільки біди, що спіткали його, скільки те, що взагалі “світ у злі лежить” і не видно способу позбавити його від зла. “Чому беззаконні живуть, досягають старости, та й силою міцні? … проводять дні свої у щасті і миттєво сходять у пекло… У сиріт відбирають осла, у вдови беруть у заставу вола; бідних зіштовхують з дороги, всі принижені землі примушені ховатися… відривають від грудей сироту і з убогого беруть заставу… У містах люди стогнуть, і душа тих, кого убивають, волає, і Бог не забороняє того” (Іов 21:7,13; 24:3-4,9,12).
І тому розмови Іова розпочинаються зі страшних слів – він проклинає день свого народження, навіть ніч свого зачаття, у таких словах, які нагадують нам розповідь про створення світу в книзі Буття: “О! ніч та – нехай буде вона безлюдна; нехай не ввійде в неї радість!… Нехай померкнуть зірки світанку її: нехай чекає вона світла, і воно не приходить, і нехай не побачить вона вій денниці[1]“ (Іов 3:7,9). Він немов хоче прокрутити плівку назад, аж до того моменту, коли Творець створив світло, відокремивши його від пітьми, і почав відлік днів цього світу.
Його власні страждання – це, передусім питання його стосунків з Богом. “Як людина виправдається перед Богом?.. Якщо діяти силою, то Він могутній; якщо судом, хто зведе мене з Ним?… Він над катуванням невинних сміється. Земля віддана в руки нечестивих; обличчя суддів її Він закриває. Якщо не Він, то хто ж?” (Іов 9:2,19,23-24)
На докори друзів він відповідає: “Замовкніть переді мною, і я буду говорити, що не осягло б мене… Ось, Він убиває мене, але я буду сподіватися; я бажав би тільки відстояти путі мої перед лицем Його! І це вже на виправдання мені” (Іов 13:13.15-16). Іов дійсно наполягає на своїй правоті і непорочності, і автор книги повністю з ним солідарний. Із самого початку він підкреслює, що Іов був абсолютно бездоганною людиною.
Напевно, саме тому ця книга і звучить так гостро: вона доводить трагізм ситуації до кінцевої межі, це вже не просто приватна несправедливість долі, це жахливий приклад незаслуженого страждання, який абсолютно не можливо ніяк пояснити.
Кінець кінцем, розмови Іова є не що інше, як позов Богові: “О, якби хто вислухав мене! Ось моє бажання, щоб Вседержитель відповів мені” (Іов 31:35). Іов не схожий на атеїста, у нього немає анінайменшої тіні сумніву в тому, що Бог існує (втім, у давнину в цьому взагалі мало хто сумнівався). Але він схожий на богоборця, який кидає виклик Богу. І Бог його приймає, “Обвинувач” відповідає звинуваченому, але не зовсім так, як того чекав Іов, а разом із ним – і читач.
Дивовижний кінець книги. Здавалося б, Бог повинен був відповісти Іову на всі його питання, і міг зробити це дуже легко. Він міг послатися на підступи сатани (не випадково той згаданий на самому початку книги) або просто сказати, що це було таке випробування. Ніби як іспит складений, п’ятірка, молодець.
Але Бог чинить інакше. Він Сам ставить Іову безліч питань: “Де був ти, коли Я заклав основи землі? Скажи, якщо знаєш. Хто поклав міру її, якщо знаєш? або хто протягував по ній шнур? На чому затверджені основи її, або хто поклав наріжний камінь її, при загальному торжестві ранкових зірок, коли всі сини Божі викликували від радости? … Чи давав ти коли в житті своєму накази ранку і чи вказував зорі місце її, щоб вона охопила краї землі і струсила з неї нечестивих, щоб земля змінилася, як глина під печаткою, і стала, як різнобарвний одяг… Чи є у дощу батько? або хто народжує краплі роси? З чиєї утроби виходить лід, та іній небесний, – хто народжує його?… Чи знаєш ти устави неба, чи можеш встановити володіння його на землі?” (Іов 38:4-7,12-14,28-29,33)
У цих словах звучить докір: та хто ти такий, Іове, щоб сперечатися з Богом? Але це визнавав і сам Іов, і це тут не головне. Бог показує Іову, як складно, але в той же час розумно влаштований цей світ. Людина не може керувати сходом Сонця і дощами, не може навіть зрозуміти природи цих процесів. Звичайно, сьогодні ми куди краще Іова розбираємося в астрономії і метеорології, але на зміну цим питанням прийшли інші, і людина як і раніше в подиві стоїть перед багатьма таємницями матеріального світу. І якщо ми не в змозі регулювати рух світил або хмар, то чи можемо ми відміряти добро і зло?
А далі Бог говорить про те, що жодна істота в цьому світі не залишена Його турботою: “Хто готує ворону корм його, коли пташенята його кричать до Бога, блукаючи без їжі? … Хто випустив дикого осла на волю, і хто розв’язав пута онагру, якому степ Я призначив домом і солончаки – житлом?” (Іов 38:41; 39:5-6) Якщо навіть нечистий птах ворон і така неблагородна тварина як дикий осел отримують усе необхідне, то вже куди більше може розраховувати на це людина.
Так невже Іов попри все наполягає на тому, щоб вирішувати що справедливо, а що ні? “Чи така в тебе сила, як у Бога? І чи можеш загриміти голосом, як Він? Прикрась же себе величчю і славою, одягнись у блиск і красу; вилий лють гніву твого, подивися на все горде і смири його; глянь на всіх зарозумілих і принизь їх, і скруши нечестивих на місцях їх” (Іов 40:4-7). Досвід XX, а тепер вже XXI століття показує нам, що відбувається, коли людина починає за власним вибором “давити нечестивих”. Ті самі Освенцім і Беслан, з яких ми розпочали нашу розмову.
Під кінець розмови Бог згадує двох тварин – Левіафана і Бегемота (староєврейською слово бегемот означає просто “звір”). Це величезні, страшні істоти, з якими не під силу впоратися людині, – тільки Сам Бог може перемогти їх. Деякі коментатори стверджують, що йдеться про крокодила та гіпопотама, яких сьогодні можна побачити в будь-якому зоопарку. Але навряд чи ці припущення справедливі, тим більше що Левіафан виявляється вогнедихаючим змієм.
Швидше за все, перед нами – міфологічні образи: Дракон (за описом Левіафан найбільш схожий саме на дракона) і Чудовисько, які символізують жахливі і непідконтрольні людині сили, що діють у цьому світі і в нашій власній душі. І доки вони залишаються непідконтрольними, з людиною відбуватиметься багато такого, що приводить її в жах.
Іов відповідає Богові: “Я чув про Тебе слухом вуха; тепер же мої очі бачать Тебе; тому я відрікаюся і розкаююся в поросі і попелі” (Іов 42:5-6). Що ж, він розчавлений Божою величчю, вважають деякі коментатори, і просто не знаходить слів, щоб виразити свої почуття. Навряд чи, на нього це зовсім не схоже. Мабуть, Іов дійсно знайшов, те, що шукав, точніше, Того, Кого шукав.
Раніше, коли в нього все було гаразд, він просто жив у своєму затишному світі, де була і сім’я, і достаток, і релігія. І тільки коли все стало дуже погано, коли він пережив трагедії інших людей і свою власну, він звернувся до Живого Бога з живими і щирими питаннями, і вони не залишилися без відповіді.
Врешті-решт, благополуччя Іова було відновлене: у нього народилися нові діти, повернулося і багатство, але Біблія згадує про це якось мимохідь, як про щось порівняно маловажне. Книга Іова – це книга не про успіх і втрати, а книга, що розповідає про таємницю страждання, яка не може бути вирішена за допомогою простих відповідей і формул, але може стати приводом для зустрічі Бога і людини.
А що ж друзі Іова? Вони, за словом Божим, говорили про Нього “не так вірно, як раб Мій Іов” (Іов 42:7), і тепер повинні принести в жертву сім биків і сім баранів (просто величезна жертва за мірками Старого Завіту!). Тоді Іов помолиться за них, і їх пробачать.
Бог нікого не звинувачує. Ті, хто вважає за краще говорити про Бога правильні слова від третьої особи, теж отримають те, що шукали, коли виконають відповідні ритуали. Їм не треба навіть молитися – за них помолиться Іов. Адже для розмови Бог обрав не їх, а його – того, хто звернувся до Нього особисто.
“Богоугодний богоборець” – існує таке парадоксальне визначення, і з ним важко не погодитися. Бог чекає від людини крайньої чесності і відвертості, а не формально правильних, але байдужих слів.
Новозавітна паралель
На початку 9-ого розділу Євангелія від Іоанна ми зустрічаємо щось дуже схоже: “І, проходячи, побачив чоловіка, сліпого від народження. Ученики Його запитали в Нього: Учителю, хто згрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився? Ісус відповів: ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі” (Ін. 9:1-3). Після цього Христос зцілив сліпого.
Учні повторили тут питання Іова: За що йому це? Хто тут і в чому винен? Він згрішив? Але як же міг він згрішити ще до свого народження? Батьки його згрішили? Але тоді чому за їх гріх постраждала невинна дитина? Ця загадка здається нерозв’язною. Але, як це буває в школі, Христос використовує нерозв’язне завдання, щоб перевести учнів на новий рівень.
Дійсно, жоден конкретний гріх не можна називати прямою і безпосередньою причиною страждань конкретної людини.
Іншими словами, немає, і не може бути ніякої формули, яка врівноважувала б страждання та гріхи. Про це Біблія говорить у книзі Іова. І там же натякає: таємниця страждання може бути вирішена тільки тоді, коли людина зустрінеться з Богом. Ось Євангеліє і розповідає про цю зустріч, про те, як Бог став людиною і перейняв на Себе все мислиме страждання цього світу – бути зрадженим, покинутим, перенести нестерпний біль і зазнати смерті. Справжня, остаточна відповідь на питання Іова, і не лише йому, але і всьому людству була дана на Таємній Вечері і на Голгофському хресті.
Проте таємниця страждання як і раніше залишається особистою таємницею духовного життя кожної людини, і лише мала частка відкривається нам. Ми можемо бути впевнені тільки в одному: дуже часто саме страждання дозволяє нам піднятися над власним ситим або не дуже ситим, але звичним і комфортним існуванням, щоб зустріти Того, Хто для нас дійсно важливий. Ми, з нашими обмеженими знаннями і досвідом, дійсно нічого не можемо пояснити матерям Беслану, ми можемо тільки тужити разом із ними.
І ще – вірити, що є Той, Хто знайде справжню відповідь для кожної з них, коли відбудеться їх зустріч. А що до нашого ставлення до страждань інших людей, то Євангеліє дає ясну відповідь: не запитуй про конкретні причини, запитуй про мету. Вони зустрілися на твоєму шляху для того, щоб відкрилися діла Божі. Щоб хворий був зцілений, голодний нагодований, той, хто плаче втішений. І це завдання поставлене перед кожним із нас.
Автор: Андрій Десницький
[1] Денниця – зоря