Якщо хто терпить образу від когось, нехай не вічно гнівається, а краще нехай не гнівається і тимчасово. Бо Апостол не дозволяє нам гніватися довше одного дня. “Нехай сонце не заходить у гніві вашому” (Еф. 4:26). І справедливо: бо треба жадати, щоб і впродовж такого короткого часу не сталося нічого неприємного. А якщо ще й ніч захопить нас у гніві, то справа буде для нас ще гірша, тому що від одного спогаду про нього відродиться в нас безмірний вогонь, і ми на волі з більшою прикрістю для себе будемо роздумувати над ним.

Саме тому, перш ніж для згуби нашої наступить нічний спокій і ми розпалимо в собі сильніший вогонь, Апостол і велить попереджати та відвертати небезпеку. Бо пристрасть гніву сильна, сильніше будь-якого полум’я: тому і треба з більшою поспішністю попереджувати силу вогню і не допускати його до спалахування. А хвороба ця буває причиною багатьох зол. Вона звергає цілі будинки, розриває давню співдружність, за короткий час і дуже швидко спричиняє найневтішніші пригоди. “…бо сам рух гніву є падіння для людини” (Сир. 1:22).

Отже, не залишимо цього звіра без приборкання, але накинемо на нього зі всіх боків міцну вузду – страх майбутнього суду. Якщо тебе образить друг або засмутить хто-небудь з ближніх, помисли тоді про огріхи свої проти Бога і про те, що своєю покірністю щодо них ти умилостивиш для себе більше і той майбутній суд, – сказано: “…прощайте, то й вас прощатимуть” (Лк. 6:37), і – гнів відразу залишить тебе. При цьому зверни увагу також і на те, коли ти, будучи розлюченим, стримував себе, і коли був захоплений пристрастю: порівняй цей та інший час, – і отримаєш звідси чимале виправлення.

Скажи, будь ласка: коли ти хвалиш себе, чи тоді, коли був переможений гнівом, чи тоді, коли переміг? Чи не тоді саме, коли переможені ми і найбільше звинувачуємо себе і соромимося, навіть якщо ніхто нас не викривав, і приходимо до покаяння в своїх словах і ділах? А коли долаємо гнів, чи не торжествуєм тоді і не хвалимося, як переможці? Бо перемога над гнівом полягає не в тому, щоб відплачувати за образу тим самим (це не перемога, а цілковита поразка), але – у тому, щоб з покірністю переносити образи та ганьблення. Не робити, а терпіти зло, – ось істинна перевага.

Отже, не кажи в гніві: ось і я повстану, ось і я нападу на нього. Не чини опір і тим, котрі переконують тебе вгамувати гнів, не говори їм: не потерплю, щоб такий-то насміхався наді мною. Адже він ніколи і не насміхається над тобою, хіба – коли ти сам озброїшся проти нього. А якщо він і тоді посміється над тобою, то хіба лише будучи безумним зробить це. Ти ж, перемагаючи, не шукай слави в безумних, але визнавай достатнім для себе мати славу в людей розумних. Та для чого я виводжу тебе на незначне та неістотне видовище, зібране з людей? Звернися відразу до Бога, і Він тебе уславить. А тому, хто від Нього прославляється, не треба шукати пошани від людей. Бо шана людська нерідко знаходиться в залежності і від приязні людей, і від ворожнечі, і в усякому випадку не приносить ніякої користі. Навпаки, суд Божий чужий такого безладу і приносить прославлюваному від Бога велику користь. Отже, саме цієї слави і будемо прагнути.

Чи хочеш взнати, яке велике зло – гнів? Стань на площі, коли там сперечаються інші. В собі самому тобі неможливо побачити це неподобство, бо розум у гніві затьмарюється і свідомість втрачається, як у п’яних. Але коли ти очистишся від цієї пристрасті, тоді спостерігай в інших себе самого, тому що в цей час у тебе розум не ушкоджений. Отже, дивися на оточуючий натовп, а серед них на бешкетників та роздратованих людей, подібних на біснуватих. Коли лють, спалахнувши в грудях, повстане та озлобиться, тоді вогнем дихають вуста, вогонь випромінюють очі, все обличчя роздувається, руки безвільно простягаються, смішно підскакують ноги і наскакують на тих, хто стримує. Нічим не відрізняються роздратовані від божевільних, все роблячи без усвідомлення, і навіть не відрізняються від диких віслюків, коли вони б’ють та кусають один одного. Воістину, бридка людина роздратована.

Потім, коли після цього смішного видовища вони повернуться додому і прийдуть до тями, то відчують ще більший сум і страх, уявляючи собі тих, хто був присутнім під час їхньої суперечки. Бо, як безумні, не бачачи раніше присутніх, потім, коли прийдуть до тями, розсуджують, чи друзі були їх глядачами, чи вороги і супротивники. Бо однаково бояться вони і тих, і інших: перших – тому, що вони докорятимуть їм і примножать сором; а інших – тому, що вони радітимуть через їх зганьблення. А якщо вони ще й поранили один одного, тоді тяжчий буває страх, щоб не сталося чого-небудь гіршого з пораненим, щоб, наприклад, ускладнення від ран не призвело до смерті, або щоб утворена невиліковна пухлина не призвела до небезпеки для життя. – І навіщо треба було мені сперечатися, – кажуть вони? Що за суперечки та лайки? Нехай вони пропадуть назавжди.

І ось вони проклинають всі ті випадкові обставини, котрі послужили приводом до суперечки. А найдурніші з них звинувачують у тому, що сталося, і лукавих демонів, і злу годину. Але не зла година є цьому причиною, тому що і не буває ніколи злої години; і не від злого демона це походить, а від злоби спокушених гнівом. Вони самі і демонів привертають, і всяке зло на себе накликають.

Та серце, скаже хтось, від образ обурюється і мучиться. Знаю це і я. Саме тому і звеличую тих, котрі приборкують цього жахливого звіра. Бо якщо прагнемо, то можемо відкинути від себе цю пристрасть. Чому ми не підкоряємося цій пристрасті, коли картають нас наші начальники? Чи не тому, що в нас з’являється страх, рівнозначний цій пристрасті, котрий уражає нас і не допускає навіть зародитися в нас гніву? Чому і раби, отримуючи від нас тисячі докорів, все це переносять мовчки? Чи не тому, що і вони зв’язані узами страху? Так і ти помисли про страх Божий, про те, що Сам Бог тоді принижує тебе, повеліваючи тобі мовчати, і ти все переноситимеш смиренно.

Скажи тому, хто нападає на тебе: що я можу тобі зробити? Хтось інший стримує мою руку і язик мій. І ця думка спонукатиме і тебе, і його до розсудливості. Деколи через людей ми терпимо навіть нестерпні образи і кажемо кривдникам нашим: не ти, а такий-то образив мене. Чи не будемо до Бога мати навіть і такого благоговіння? Яке ж буде для нас виправдання?

Отже, скажімо нашій душі: Бог нас зневажає нині, – Бог, Який утримує наші руки; тож не гніватимемося, і нехай не буде для нас Бог менш, ніж люди, високоповажним. Ви жахаєтеся цих слів? Та я волію, щоб ви боялись не тільки слів, але й справ. Бо Бог звелів нам не лише терпіти, якщо нас ображають, але бути готовими переносити що-небудь і гірше від цього. А ми, навпаки, з таким зусиллям чинимо опір, що не лише не готові на злостраждання, але й намагаємося мститися за себе, а часто навіть перші піднімаємо неправедні руки; вважаємо себе приниженими, якщо не відплатимо тим самим. Дивно, що ми вважаємо себе переможцями, тоді як терпимо остаточну поразку і кинуті додолу; отримуючи численні удари від диявола, гадаємо, що ми його подолаємо.

Отже, пізнаємо, – прошу вас, – цей рід перемоги і перемагатимемо таким чином. Бо злостраждати – означає бути увінчаним. Якщо ми хочемо бути прославленими від Бога, будемо додержуватися не звичаїв світських звершень, а закону, даного від Бога для звершень духовних; будемо все зносити з довготерпеливістю. Таким чином ми переможемо і тих, хто сперечається з нами, і все, що є у світі цьому, і обітовані блага отримаємо, благодаттю та людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю зі Святим Духом, слава, влада, честь, нині і завжди, і навіки-віків. Амінь.

Зібрання повчань