«Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю» (Мф. 22:37).

Здається, для чого б нам давати заповідь про любов до Бога. – Запитайте будь-кого, всякий скаже, що він любить Бога, – і ніхто не спроможеться сказати, що він не любить Його. Притому, почуття любові настільки солодке і відрадне, що всякий і самий, з бажання собі миру і розради духовної, потурбується утворити його в собі.

Незважаючи проте ж на це, заповідь про любов до Бога прописується нам Господом і святими Апостолами не раз і не два… а майже на кожній сторінці Святого Письма і притому з такою наполегливістю, що «хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий, маран-афа» (1Кор. 16:22), за Апостолом…

Значить, попри на усю природність любові до Бога, можна не любити Бога, коли Він Сам піклується впровадити в нас її заповіддю і захистити погрозами… Значить, можна, і кажучи, що любимо Бога, не мати цієї любові, і таким чином обманювати і себе і інших.

Так, браття, можна, – але от що, – і себе спокушати і інших обдурити ми можемо, але Самого Бога ніколи не обдуримо. Він бачить найбільші таємниці сердешні, і тому, що бачить, колись віддасть кожному… Кому це Він скаже під час Суду: «Не знаю вас, звідки ви; відійдіть від Мене» (Лк. 13:27)? Тим, які не мали любові до Нього, хоча гадали, що мають її, і інші вважали, що мають її…

Яка гірка помилка! – і тим більше гірка, що вже її і поправити не буде тоді можливості. Так, бачите, браття, вартує зусиль дійти до упевненості, чи є в нас любов до Бога чи ні. І якщо виявиться, що її немає, потурбуємося здобути її, або оживити, якщо починає згасати, і посилити, якщо слабшає. Бо не любов у смерті перебуває. Ввійдемо ж всередину себе і оглядимося навколо, щоб зібрати прості і близькі до усіх ознаки, за якими можемо безпомилково судити про це.

1) Хто кого любить, у того тільки і розмов, що про свою улюблену особу або предмет; той, з ким би ні сталося йому зійтися, або прямо починає говорити про нього, або скоро схиляє на нього взаємну розмову. – Так, хто Бога любить, той про Нього тільки охоче і розмовляє і до Нього поспішно схиляє всяку розмову свою і, коли почне говорити про Нього, наговоритися не може; йому там тільки і приємно бути, де ведуть розмови про Бога і справи Його, – і нудно там, де займаються іншим чим. – Навпаки, хто не любить Бога, той не заговорить про Нього сам і цурається тих, які люблять говорити про Нього. Тому приємно буває, коли говорять про справи житейські, торгові, судові, військові, мабуть, – учені, тільки не про Боже; той охоче сидить там, де займаються новинами, модами, пересудами, і біжить звідти, де говорять про Бога і справи Його. Той буває невичерпний, коли говорить про що порожнє, суєтне і світське, а коли справа торкнеться Бога і спасіння душі, неохоче скаже слова два-три, і тільки, або навіть і цього не скаже… Бо від надлишку серця промовляють вуста. Чим наповнене серце, про те багато і слів… Так подивимося, – які наші бесіди, – і відкриємо – чи є в нас любов до Бога чи ні.

2) Хто кого любить, той охоче поспішає туди, де сподівається або зустріти найулюбленішого і близьких до нього, або отримати звістку про нього, або натрапити на те, що нагадує про нього. Так, хто любить Господа, той охоче поспішає в храм Божий, де Господь виявляє особливу Свою присутність, де вірні вступають у найближче спілкування зі Святими Божими і чують про Нього слово. Хто любить Господа, той з бажанням шукає бути причасником Святих Тайн, бо через те Бог до нього наближається, і він до Бога; той з напругою силиться пройти усю сукупність чинів і молитов церковних, бо в них відчуває він слід пахощів Христових, тому солодко і тепло в храмі, як у домі Отця свого: ретельно слухає він тут всякі священнодії і молитви, – і як охоче поспішає на початок служби, так з певним жалем переступає поріг церковний після закінчення її. А хто не любить Господа, того не зазвеш у храм; коли одні йдуть сюди, він поспішає в інше місце, а якщо і заходить іноді сюди, то неохоче, не до початку і не за тим, щоб помолитися; того тільки нужда або звичай і сором примушують якось поговіти і причаститися, а про інші постанови або молитви і казати нічого… Того холодом обдасть одна думка про Церкву і про щось церковне. Подивимося ж, які ми стосовно Церкви і усього її влаштування, і побачимо – чи любимо ми Господа чи ні.

3) Хто кого любить, той не випускає з голови своєї думок про нього і, залишившись наодинці, подумки розмовляє з ним, – уявляючи і люб’язно леліючи образ його. – Так, хто любить Господа, той не відступає від думок про Нього, і, щойно знаходить свободу, подумки звертається до Нього і тепло з серця розмовляє з Ним. – Той, після законних справ, потрібних для родини, або служби, або промислу, не розваг шукає, а поспішає усамітнитися, щоб побути наодинці зі своїм Господом, – щоб або думками до Бога податися, або роздумувати, наприклад, про безмежну досконалість Божу, про влаштування нашого спасіння, про останню долю нашу та інше, або стати на молитву і помолитися, або розгорнути рятівну яку книгу, або освіжити голову свою святими істинами, що викладаються там. – Навпаки, хто не любить Господа, той не любить залишатися один, – і після необхідних справ поспішає до розваг – на гуляння, або ще що гірше за те. Якщо нужда змусить його залишитися наодинці, то що робить він? Не діє, мріє про порожнє, або зводить підступи, або читає порожні книги. – Оглядимося ж, які ми в цьому плані, і побачимо, чи любимо Господа чи ні.

От декілька близьких до нас ознак любові і нелюбові до Бога! Але про те і казати нічого, що хто любить Господа, той всіляко печеться догодити Йому виконанням Його святої волі, – і тієї, що промовлена в заповідях, і тієї, що всякому з нас, окрім того, явлена буває в обставинах життя нашого. Бо яка буде любов до Бога в тому, хто заповіді Його не виконує, а явно і свідомо порушує їх?.. Тільки в тому разі можна бачити любов у таких, коли, порушивши якусь заповідь Божу, вони негайно приходять у скруху сердешну, що образили Господа, і поспішають очистити гріх покаянням і обіцянкою не грішити більше. А хто, згрішивши, не лише не мучиться про те, але ще виправдовує себе, та зовсім майже загибла людина!

Не поширюватимуся більше… І цих ознак достатньо, щоб побачити; чи є в нас любов чи ні, і тим утішити себе, або стурбувати душу свою. Якщо знайдемо, що в нас є любов до Бога, хоча в початках, – подякуємо Господу за те, що цю життєву силу Сам Він почав виливати в серця наші. А якщо знайдемо, що ми холодні до Бога, стурбуємося про те, і поспішимо запалити цей рятівний вогонь… Як? – Зберіганням усього того, що, як ми сказали, служить ознакою любові до Бога, – зберіганням хоча неохочим, примусовим, спонукальним… і Господь допоможе. – Дерево холодне саме по собі, але коли починають терти дерево об дерево, – вони зігріваються і дають полум’я. Також, коли заніміє якийсь член тіла від холоду чи іншого чого, – починають терти його, і збуджують у ньому втрачене почуття. – Так і коли почнемо ми терти душу свою, що охолонула до Господа, – ходінням у храми, домашніми молитвами, читанням рятівних книг, бесідами повчальними, частим говінням і причащанням Святих Тайн, не залишаючи, при всьому тому, жодного випадку до виконання заповідей, то, вірно, зм’якшиться скам’яніле серце наше, і почне зігріватися любов’ю до Нього. Потрібно тільки не шкодувати себе, а примусити і спонукати спочатку… Мине трохи часу, – і те, до чого не лежала душа, почне їй бути приємним… і чим довше примушуватиме себе, тим приємнішими і солодшими будуть справи ті, а потім займеться і огонь у серці, який перетворить душу нашу в полум’яного Серафима, що не перестає палати любов’ю до Господа… Цього нехай удостоїть усіх нас Той, Хто прийшов на землю звести цей небесний вогонь. Амінь.

13 вересня 1864 року

Спадщина святителя