Якщо ми зараз не згадаємо про свої гріхи і не покаємося, то там побачимо їх перед нашими очима в усій виразності і наготі і плакатимемо марно та даремно. Звідки це видно? З пророцьких висловів та з євангельських. Так Пророк говорить: “Бо хто ж після смерти буде згадувати Тебе?” (Пс. 6:6) – не тому, щоби ми там не сповідалися, але що робимо це даремно. А Христос навчив цього ж самого за допомогою притчі про багатія і Лазаря, що грішники, хоча й скрушуються через гріхи, змінюються і стають кращими через геєну, та від цього аніскільки не отримують користі для вгамування полум’я, бо це покаяння дочасне; видовище вже закінчено, місце змагань відібрано, час боротьби вже минув.

Тому напучую, прошу і благаю тужити і плакати через гріхи тут. Нехай тут засмучують нас слова, щоби там не злякали діла; нехай тут уражає нас бесіда, щоби там не терзав отруйний черв; нехай тут спалює нас викриття, щоби там не палила геєна вогняна. Тим, хто плаче тут, слід отримати втіху там; а тим, хто тут веселиться, сміється і не журиться через гріхи, неминуче доведеться там плакати і ридати, і скреготіти зубами. Не мої це слова, але Того, Хто Сам судитиме нас тоді: “Блаженні, – говорить Він, – ті, що плачуть, бо вони втішаться” (Мф. 5:4); “Горе вам, що смієтесь тепер, бо будете плакати і ридати” (Лк. 6:25).

Отож, чи не набагато краще тимчасову журбу і плач проміняти на безсмертні блага і нескінченну радість, ніж, провівши в розвагах це коротке і дочасне життя, відійти, щоби зазнати вічних покарань? Але ти соромишся і ніяковієш виказати гріхи свої? Якщо б навіть на людях треба було виказувати і викривати їх, і тоді не слід було б соромитися; тому що соромно – грішити, а не визнавати гріхи; але тепер і немає потреби сповідатися при свідках. Дослідження гріхів нехай учиняється судом совісті; судилище нехай буде без свідків; один Бог нехай бачить твою сповідь, Бог, Котрий не ганьбить за гріхи, але прощає їх після сповіді.

Але ти і при цьому зволікаєш і не наважуєшся? Знаю і я, що совість не любить згадувати про свої гріхи. Як тільки ми станемо згадувати свої гріхи, то розум відскакує, як молодий кінь, неприборканий і нестримний. Але втримай його, приборкай, погладь рукою, зроби його покірним, переконай, що коли він не висповідається нині, то сповідатиметься там, де сильніше покарання, де більша ганьба. Тут судилище без свідків, і ти, що согрішив, судиш сам себе; а там усе буде поставлено на вид перед усім всесвітом, якщо ми попередньо не згладимо цього тут.

Тобі соромно визнавати гріхи? Соромся робити гріхи. Проте ми, коли чинимо їх, то зважуємося на них зухвало й безсоромно; а коли треба сповідатися, то соромимося і зволікаємо, тоді як треба було б робити це залюбки. Бо засуджувати свої гріхи – не ганебна, а праведна і добра справа; якщо б це не була праведна і добра справа, то Бог не призначив би за неї нагороди. А що дійсно за сповідь бувають нагороди, послухай, що говорить Господь: “Пригадай Мені; станемо судитися; говори ти, щоб виправдатися” (Іс. 43:26).

Хто соромиться такої справи, завдяки котрій він стає праведним? Хто посоромиться висповідатися з гріхів, щоби згладити гріхи? Хіба для того Бог велить сповідатися, щоби покарати? Не для того, щоб покарати, але щоб пробачити. У зовнішніх судилищах за зізнанням іде покарання. Тому і псалмоспівець, побоюючись того, щоб хто-небудь через страх покарання після сповіді не відрікався від гріхів, говорить: “Прославляйте Господа, бо Він благий, бо повіки милість Його” (Пс. 106:1).

Хіба Він не знає гріхів твоїх, хоча б ти й не сповідався? Яка ж тобі користь від незізнання? Хіба ти можеш сховатися? Навіть якщо б ти й не говорив, Він знає; а якщо ти скажеш, то Він поверне в небуття. “Я, – говорить Бог, – Я Сам згладжую злочини твої заради Себе Самого і гріхів твоїх не пом’яну” (Іс. 43:25). Чи бачиш? “Гріхів твоїх не пом’яну”, – говорить Він; отака справа людинолюбства; “…пригадай Мені… говори ти” (в. 26), щоби отримати спонукання до виправлення.

Таким чином, закликавши свою совість, вимагатимемо в неї звіту в словах, у ділах, у помислах; станемо досліджувати, що витрачено на потрібне, що на шкоду нам, яке слово змарновано на лайку, на лихослів’я, на образи, який помисел звабив очі наші до нескромності, яка думка на шкоду нам приведена в дію чи руками, чи язиком, чи очима; і відтак будемо старатися – від непристойного гайнування стримуватися і, замість вже змарнованого, робити інше придбання, замість слів, сказаних намарно, – молитви, замість поглядів, учинених нескромно, – милостині, пости.

Бо якщо ми станемо нерозсудливо витрачати, а нічого не набувати і не збирати собі добрих скарбів, то, дійшовши до надзвичайної бідності, непомітним чином увергнемо себе у вічну муку вогняну. Отож, у всьому, що зроблено і сказано нами впродовж дня, вимагатимемо від самих себе звіту після вечері й у сам вечір, коли ляжемо в ліжко, коли ніхто не турбує, ніхто не збурює нас; і якщо помітимо якийсь гріх, то будемо карати совість, докоряти розумові, скрушувати серце так сильно, щоб, вставши, нам уже не насмілюватися йти в ту саму безодню гріха, пам’ятаючи вечірнє мучення.

А що цей час найбільш зручний для такого звіту, послухай Пророка, котрий говорить: “Роздумуйте в серцях ваших, на постелях ваших заспокойтеся” (Пс. 4:5). Вдень ми робимо багато чого не так, як хочемо; і друзі дратують нас, і слуги доводять до люті, і жінка засмучує, і дитина викликає журбу, і багато житейських і громадських справ оточує нас, і ми не можемо тоді уберегтися, щоб не погрішити в чомусь. Але ввечері, звільнившись від цього усього, залишившись наодинці з самими собою і користуючись цілковитим спокоєм, влаштуємо на постелі судовище, щоби через цей суд нам умилостивити Бога.

Якщо ж ми, щодня согрішаючи й уражаючи душу свою, ніколи не відчуватимемо цього, то, як люди, котрі часто отримують рани і не звертають на них уваги, спричиняють собі гарячки і болісну смерть, так і ми постійною нечутливістю накличемо на себе неминуче покарання. Владика в нас милосердний; Він хоче лише знайти привід, і відразу виявляє Своє людинолюбство. Отже, знаючи, що Бог робить все і вживає всіх заходів для того, щоб урятувати нас від покарання і муки, надаватимемо Йому більше приводів до цього, сповідаючись, каючись, проливаючи сльози, молячись, позбавляючись гніву на ближніх, допомагаючи їм у бідності, пильнуючи в молитвах, виявляючи смиренномудрість, безнастанно пам’ятаючи про свої гріхи.

Бо недостатньо сказати лише: я грішник; але треба пригадувати самі гріхи по роду їхньому. Як вогонь, упавши в терня, легко знищує його, так і розум, часто уявляючи перед собою гріхи, легко знищує і згладжує їх. Бог же, Котрий перемагає беззаконня і знищує неправди, нехай визволить нас від гріхів і нехай сподобить Царства Небесного. Амінь.

Зібрання повчань