Про те, що не слід зневірятися і бути безпечним

Безпечність і відчай, те й інше згубні для нашого спасіння. Відчай не дозволяє встати лежачому, а від безпечності падає і стоячий; те зазвичай позбавляє набутих благ, це не дозволяє врятуватися від бід, котрі спіткали. Недбальство скидає і з самого неба, а відчай зводить у саму безодню, тоді як надія швидко виводить і звідти. Ось, дивися на силу того й іншого. Диявол раніше був добрим, але, ставши безпечним і зневірившись, упав у таку злість, що потім вже і не постав. А що він був добрим, то послухайте, що Христос говорить: “Я бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба” (Лк. 10:18). Порівняння з блискавкою показує і світлість колишнього стану, і швидкість падіння. Павло був огудник і гонитель, і кривдник; але коли став ревним і не поринув у відчай, то й постав, і зробився рівним з ангелами. Навпаки, Юда був апостолом, та, віддавшись безпечності, став зрадником. Знову, розбійник, через те, що не впав у відчай і після такого лихого життя, то раніше за всіх інших увійшов до раю; фарисей, через самовпевненість, упав зі самого верху чесноти; митар, не піддавшись відчаю, так виправився, що випередив і фарисея.

Хочеш, покажу тобі й ціле місто, котре зробило це? Так врятувалися ниневітяни. Хоча вирок укидав їх у відчай, бо Пророк не сказав, що коли вони покаються, то врятуються, але просто: “Ще сорок днів, і Ниневія буде зруйнована!” (Іон. 3:4); однак, незважаючи на те, що Бог погрожував, і Пророк волав, і вирок не припускав ні відстрочки, ні обмеження, вони не занепали духом і не втратили доброї надії. Бог для того не зробив обмеження і не сказав: якщо покаються, то врятуються, щоби і ми, коли почуємо Божий вирок, промовлений без обмеження, і тоді не зневірялися і не сумували, дивлячись на цей приклад. Та людинолюбство Бога видно не з того лише, що Він, хоча і не зробив обмеження у вироку, однак примирився з тими, хто покаявся, але навіть з того, що промовив незаперечний вирок. Він зробив це, щоби збільшити в ниневітянах страх і уразити велику їх безпечність. Та й сам час покаяння показує несказанне Його людинолюбство; бо щоб такого зробили три дні, що могли затерти такі великі пороки? Чи не бачиш, як і звідси відкривається Божа дбайливість! Вона здебільшого сприяла спасінню цього міста.

Отже, знаючи це, не будемо ніколи зневірятися; бо немає жодної такої сильної зброї в диявола, як відчай. Тому ми не так тішимо його, коли грішимо, як коли зневіряємося. Можеш бачити на прикладі блудника, як Павло страшився відчаю більше за гріх. Пишучи до коринтян, він так говорив: “Всюди ходять чутки, що у вас з’явилося блудодіяння‚ і то таке блудодіяння, якого немає навіть і у язичників…” (1Кор. 5:1). І повелівши віддати грішника сатані, Павло після того, як той змінився і став кращим, говорить: “Для такого досить цього покарання від багатьох. І тому прошу вас: виявіть до нього любов” (2Кор. 2:6,8). Оскільки він усім представив його як спільного ворога і супротивника, відлучив від стада і відсік від тіла, то дивися, скільки докладає тепер старання, щоб знову зблизити і прилучити його. Не просто сказав: полюбіть його, але: “Виявіть до нього любов”, тобто покажіть любов міцну і непохитну, гарячу і палку; покажіть прихильність, рівноцінну колишній ворожнечі.

Що сталося, скажи мені? Чи не сатані ти віддав його? Так, говорить; тільки не для того, щоб він залишався в руках сатани, але щоб швидше звільнився від влади його. Дивися, наскільки Павло, як я сказав, боявся відчаю як сильної зброї диявола. Сказавши: “Виявіть до нього любов”, додає і причину: “Тож вам краще вже простити його і втішити, щоб його не поглинула надмірна печаль” (2Кор. 2:7). Вівця, говорить, у пащі вовка; поквапимося ж, вихопимо її, доки вовк не проковтнув і не занапастив нашого члена. Корабель охоплюється хвилями; намагатимемося врятувати його, доки не потонув. Бо як човен тоне, коли море здіймається і хвилі підіймаються з усіх боків, так і душа, коли звідусюди обіймає її печаль, скоро гине, якщо ніхто не надасть їй допомоги; і рятівна печаль за гріхи через непоміркованість стає згубною. І дивися, яка точність у словах. Не сказав: нехай не занапастить його диявол, але що? “Щоб не заподіяв шкоди нам сатана…” (в. 11); а тут слово жертва означає викрадення чужого. Таким чином, показавши, що той, хто согрішив, через покаяння став уже чужим для диявола і своїм у стаді Христовім, Павло говорить: “Щоб не заподіяв шкоди нам сатана”. Бо якщо сатана і після цього буде стримувати його, то він викрадає вже наш член, бере вівцю з нашого стада; тому що той уже зняв зі себе гріх через покаяння.

Так Павло, знаючи, що зробив диявол з Юдою, боявся, щоб і тут не сталося те ж саме. Що ж зробив диявол з Юдою? Юда розкаявся: “Згрішив я”, – сказав, – “зрадивши кров невинну” (Мф. 27:4) Почув ці слова диявол; зрозумів, що Юда стає на шлях до кращого і йде до спасіння, і – злякався такої зміни. Людинолюбний, говорить, у нього Господь; коли хотів Юда зрадити Його, Він плакав за ним і багаторазово напоумлював його; чи не набагато більше прийме його, що кається? Коли він був невиправним, і тоді вабив і кликав його до Себе; чи не набагато більше прихилить до себе того, хто виправився і пізнав свій гріх? Для цього Він прийшов і на розп’яття. Що ж диявол зробив? Збентежив Юду, засмутив надмірністю печалі, гнав, переслідував, доки не довів до петлі, доки не вивів зі сьогочасного життя і не позбавив наміру покаятися. А що врятувався б і Юда, якщо б залишився живим, це видно на прикладі катів. Якщо Господь врятував тих, що підняли Його на хресті, і на самому хресті благав Отця і просив для них прощення в гріхові, то очевидно, що Він зі всім благоволінням прийняв би і зрадника, якби цей приніс належне покаяння; та він не в змозі був скористатися цими ліками, будучи поглинутий надмірною скорботою. Цього і Павло, побоюючись, спонукає коринтян вихопити ту людину зі щелеп диявола. І навіщо говорити про те, що було в коринтян? Петро тричі зрікся Господа після участі в таїнствах, але сльозами загладив усе. Павло був гонитель, богохульник і кривдник, гнобив не лише Розп’ятого, але й усіх послідовників Його; але розкаявся, і став Апостолом. Бог вимагає від нас лише малого приводу і дарує нам відпущення багатьох гріхів.

Отже, знаючи, що Бог не лише не відвертається від тих, хто повертається, але й приймає їх не гірше за доброчесних; що не лише не накладає покарання, але й Сам іде відшукувати заблуканих і, знайшовши їх, радіє більше ніж за тих, котрі були в безпеці, не будемо ні впадати у відчай за гріхи, ні надто надіятися на добрі справи, але і, живучи доброчесно, будемо боятися, щоби від надмірної надії не занепасти, а коли согрішимо, станемо каятися. Бо що сказав я на початку, те кажу і зараз, тобто, що і надмірна надія того, хто стоїть, і відчай того, хто лежить, – те та інше згубне для нашого спасіння. Тому Павло, застерігаючи тих, хто стоїть, говорив: “Тому, хто думає, що він стоїть, нехай бережеться, щоб не впасти” (1Кор. 10:12); і знову: “…приборкую і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним” (9:27); а підіймаючи лежачих і спонукаючи до більшої ревності, писав до коринтян так: “…і щоб не оплакувати мені багатьох, що згрішили раніш і не покаялись” (2Кор. 12:21), показуючи цим, що сліз гідні не стільки ті, хто грішить, скільки ті, хто не розкаюється в гріхах.

Та й Пророк до них звертається: “Хіба, упавши, не встають і, збившись із дороги, не повертаються?” (Єр. 8:4). Тому і Давид їх переконує, говорячи: “О, коли б ви нині послухали голосу Його: “Не робіть жорстокими сердець ваших, як у Мереві, як у день випробовування в пустелі” (Пс. 95:7,8). Отже, допоки говориться це “сьогодні”, не впадатимемо у відчай, але, маючи благі надії на Господа і помишляючи про бездну Його людинолюбства, вигнавши з совісті все зле, з великою ревністю і надією візьмемося за чесноти і покажемо найглибше покаяння, щоби тут, знявши всі гріхи, з відважністю могли ми стати перед судилищем Христовим і отримати Царство Небесне, котрого нехай сподобимося всі ми через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, з Котрим Отцю, разом зі Святим Духом слава, влада, честь нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.