Із сьогоднішньої євангельської розповіді бачимо, що через терпіння, страждання, смерть люди навертаються, знаходять Бога. Якби не хвороба дитини, хто знає, чи царський урядовець прийшов би до Ісуса.

* * *

Доля закинула мене на Хмельниччину. Якось відвідую парафіян з Йорданською водою. В одній родині після молитви освячую кімнати, кухню, балкон. Зауважив, що одну кімнату мені не відчинили і ми пропустили її. Господарі пригостили мене теплим чаєм, солодощами. А я кажу, що ми проминули одну кімнату і не освятили її. Господарі переглянулись між собою, не знали, що сказати. Після довгої паузи жінка зі сльозами на очах каже, що там лежить 32-річний хворий син. Я попросив, що хочу побачити його, може, помолюся над ніш. Батьки відповіли, що ніяка молитва його не оздоровить і не допоможе. «Чому?» – питаю. «Та він таким народився. Ми нікому його не показуємо. Самі ображені на Бога, чому Він нас так покарав. Ми його стидаємося, тільки найближчі про нього знають». Це мене ще більше зацікавило, хотілось побачити 32-річного «в’язня». Після кількох просьб вони відкрили двері в кімнату, я побачив худесеньке обличчя, сумненькі очі і якось дивно скручене тіло, повигинані руки і ноги хлопця. Сівши біля нього я говорив, хоч він, можливо, моїх слів не розумів. Я його погладив, поцілував, усміхався. І побачив, як він ожив, очі усміхнулись. Дав йому цукерки. І так з усією родиною ми провели вечір біля Андрійка. Дитині було приємно, що вона не сама, що ми біля неї, що вона є в центрі нашої уваги. Ми подружились з Андрієм. І коли наступні рази я приходив до нього, його радість була дуже велика. Ні, не подарункам він найбільше радів, а приятельству та увазі.

Я трошки батьків поучив, що це їхній ангел, заступник перед Богом або, радше, Сам страждаючий Христос. Та найбільше я вчився в Андрійчика. Він став моїм учителем, як любити людей, як переносити свої мікротерпіння. Дякую, Андрію, що я зустрів тебе.

Розважання на кожен день