«Дбайте не про їжу тлінну».

Більшість людей, можливо, 90 відсотків, живуть, працюють здебільшого для землі. Тільки мала частина віддає перевагу Царству Небесному. Обов’язки, їх клопоти сімейні, робота так людину прибивають до землі, що вона не має часу піднести очі і душу до Бога. А в релігійні дні очі також заплющені, щоб відіспатися, відпочити.

І так з дня на день, з року в рік. Самі себе обманюємо. Кожний раз постановляємо, що з наступного дня змінимось, а той завтрашній день так і не приходить.

Зрозуміло, що не всі можуть бути монахинями чи священиками. Не всі будуть теологами чи філософами християнськими. Однак кожний нехай, згідно з Божими дарами, посвятить своє життя для головної цілі в житті – осягнути Боже Царство, жити по-Божому, по правді в серці.

* * *

Якось сповідаю вірних під час нічних чувань у церкві св. Онуфрія у Львові. Помітив молоду жінку, яка збоку молилася. Уся її увага була зосереджена на небо, до Бога. Аж позаздрив їй. Очі прикриті, трохи піднесене вгору обличчя випромінювало якусь неземну ясність.

Пізніше порозмовляв з нею. Заміжня. Бог дав їй доброго чоловіка, живуть у згоді, любові… У Бога вірили, але Він був на марґінесі, у кутику. У центрі вони двоє. Але якось, читаючи Біблію, де Христос говорить до юнака, що любити Бога треба понад усе, понад родину, зрозуміла, що це і її стосується. Поділилась своїми думками з коханими чоловіком. Зрозумів і підтримав її. Тепер Ісус – у центрі їхнього життя, думок, любові. Багато спільно моляться, читають і, найголовніше, говорять про Нього. І їхня любов не те що не зменшилась, а стала більш ніжнішою, чистою, бо проходить через Ісуса.

Мені стало стидно за себе. Як монах, я мав би так любити Бога, Який мене вибрав, звільнив від сімейних клопотів.

А потім подякував Господеві за таку науку для мене.

Розважання на кожен день