Шостий тиждень після П’ятдесятниці. Середа (Мф. 13:31-36)
(продовження)
«Царство Небесне подібне до гірчичного зерна … Воно… найменше з усіх зерен».
5) Господь – мудрий Будівничий, Який веде душу дорогою покори.
По-перше, вірну душу нахиляє помаленьку, але постійно, найперше, до бажання укриття і не накидання себе іншим. І якщо душа в деяких випадках мусить звертатися до інших, особливо до наставників, то відчуває себе такою застидженою, немовби в них крала цінний час.
По-друге, нахиляє її до служіння всім, до уступлення іншим, але так делікатно, щоб інші цього не зауважили. Має старатись іншим принести задоволення, допомагати їм ціною постійного умертвлення. Ось плоди правдивої любові.
По-третє, уділяє душі голоду і прагнення послуху до того ступеня, щоби навіть дитині хотіла служити тільки з послуху. Та чеснота є цінним плодом любови і немовби сестрою покори.
По-четверте, розпалює в душі такий вогонь любові, що вже жити не може без праці, без терпіння для Бога і без жертви себе для Нього. Жертва в житті є їй потрібна так, як олива необхідна для підтримки полум’я.
6) Покірна душа, немовби крапля води, входить в океан любові і в ньому розчиняється. Смакує небесні розкоші. Стан такої душі полягає на мовчанні біля стіп Учителя, як Марії, яка вибрала кращу частку. Це – стан забуття про себе.
Св. Вернард сказав: «Велика і рідкісна ця чеснота, коли хтось доконує великих діл, але не вважає себе за великого, але за маленького. Коли всі мають його за святого і праведного мужа, а він сам собою погорджує. Така чеснота є гідною Царства Божого.
Таку покору, у найвищому ступені, мала Цариця ангелів. Вибрана на Матір Христа визнавала себе за слугиню і рабиню. Обдарована Божим материнством, називає Себе служницею».