Тридцятий тиждень після П’ятдесятниці. П’ятниця (Мк. 9:33-41)
Читаючи опис про Христові страждання ще зовсім юного о. Піо, можемо зрозуміти Його готовність співстраждати з Богом, яке здійснилось у наступні п’ятдесят років. Такі глибокі його думки і свідчення показують, що в чудесний надприродній спосіб сам був свідком тих страждань.
«Увійшовши в сад, Він сказав Своїм учням: “Залишайтеся тут! Чувайте і моліться, щоби не впасти в спокусу. Будьте мужніми, адже ворог не дрімає; озбройтеся завчасно зброєю молитви, аби він не застав несподівано і не спонукав до гріха”.
Смеркається. Ісус відійшов від учнів на відстань, яку долає камінь, кинутий рукою людини, і упав ниць. Його душа занурилась у безодню гіркоти і тяжкого смутку. Запала ніч. У темряві ледь проглядаються зловісні тіні, а дерева аж гнуться від рвучного вітру, який пронизує наскрізь. Здається, що й уся природа тремтить від невідомого їй страху.
О, Гетсиманська ніч! Подібної до такої ніколи не було!
Аж ось і Месія. Він позбавив Свою святу людську природу тієї сили, що належала їй згідно права як наслідок її єдності з Божественною природою. Ісус духовно занурюється в безодню скорботи й смутку, у безодню людської гріховної мерзоти, за яку доведеться платити Своєю невинною кров’ю. Схоже на те, що Його розум знемагає… Він уже завчасно бачить усі Свої страждання.
Ісус бачить Юду, Свого апостола, якого так любить! Але той продає Його за гроші… Ось і він, цей відступник, прямує гетсиманською стежкою, щоб зрадити Месію та видати ворогам. Однак, чи не він тільки що причастився Його Тілом, пригубив Його Кров? Чи не Ісус щойно став перед ним на коліна, умив йому ноги, пригорнув їх до Свого серця й цілував Своїми устами? Чого б тільки Ісус не зробив, аби не дати йому здійснити задумане злодіяння, чи хоча б спонукати його до розкаяння?! Але ж ні, і ось твердосердий Юда таки ступає назустріч своїй погибелі… Ісус плаче».