Тридцять перший тиждень після П’ятдесятниці. Середа (Мк. 10:11-16)
Йдемо дальше з о. Піо:
«І знову Ісус застає апостолів сплячими. Йому стає ще сумніше. Він їх будить. Ісус не сказав їм ні слова. Я тільки бачу Його невимовний смуток. Йому навіть не було з ким розділити гіркоту Своєї самотності! О, мій Ісусе, яким же великим було Твоє страждання! Адже я бачу у Твоєму серці, переповненому скорботою, бачу як Ти відходиш від учнів, боляче вражений у саме серце! Коли б то я міг хоч якось підтримати Тебе… Та на жаль, я нічого не можу вдіяти, отож тільки плачу поруч з Тобою?! Сльози моєї любові й мого покаяння приєднуються до Твоїх сліз, і так вони досягають престолу Отця, щоби благати Його змилосердитися над Тобою і над стількома душами, які перебувають у дрімоті гріха й смерті.
Знеможений Ісус повертається до місця своєї молитви в цілковитому смутку. Він радше падає, ніж простирається в молитві. Він відчуває себе розчавленим смертельною тугою і молиться ще горячіше.
Отець відводить від Нього Свій погляд, начебто Ісус був найницішим серед людей.
Мені здається, що чую, як Спаситель скаржиться: “Якби людина, за яку Я страждаю, хоча б захотіла скористатися тими милостями, які Я здобув для неї такими великими стражданнями! Якби вона хоча б визнала, якою ціною Я здобув її відкуплення і дав їй життя Сина Божого! О, ця людська байдужість крає Моє серце набагато жорстокіше, аніж незабаром мучителі будуть шматувати Моє тіло…”».
Лише не багатьом Божа Кров послужить для блага. Однак, для Нього й однієї думки про отих не багатьох достатньо, щоби Він був готовий страждати й померти.