Про небезпеку безпечності
Не будемо, улюблені, віддаватися присиплянню і недбанню про своє спасіння: неможливо, зовсім неможливо безпечним сподобитися Царства Небесного, так само, як і відданим розкошам і нездержливості. Радше, виснажуючи і знесилюючи своє тіло і переносячи незліченні труди, ми можемо отримати небесні блага. Хіба ви не бачите, яка відстань між небом і землею, яка очікує нас боротьба, як схильна людина до зла, як оточує нас гріх і які розставляє сіті? Для чого ж ми накликаємо на себе стільки турбот, крім необхідних, завдаємо собі так багато клопотів і покладаємо на себе такі великі тягарі? Хіба не досить нам турбот про черево, про одяг і про дім? Хіба не досить піклувань про речі необхідні? Тим часом Христос усуває від нас і ці турботи: “Не піклуйтеся, – говорить Він, – для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що вдягнутися” (Мф. 6:25). Якщо ж не треба піклуватися про необхідну їжу та одяг, і навіть про прийдешній день, то чи будуть коли-небудь у змозі ожити ті, котрі покладають на себе такий великий тягар і під ним хоронять себе? Хіба ви не чули, що говорить Павло: “Ніякий воїн не зв’язує себе з ділами житейськими” (2Тим. 2:4)?
А ми віддаємося розкошам, об’їданню та пияцтву, посилено працюємо над речами сторонніми, а стосовно речей небесних виявляємося слабкими. Хіба не знаєте, що обіцяне нам вище людського? Той, хто ходить по землі, не може піднятися на висоти небесні; а ми навіть не стараємося жити по-людськи, але стали гірше за самих безсловесних. Хіба не знаєте, перед яким постанемо судилищем? Хіба не пам’ятаєте, що нам треба дати звіт у словах і помислах? А ми не турбуємося навіть про справи? “…всякий, хто погляне на жінку, – говорить Господь, – жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму” (Мф. 5:28); а люди, котрі повинні дати звіт за кожний нескромний погляд, не вагаються зогнивати в самому цьому гріхові. “Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5:22); а ми не перестаємо ганьбити братів своїх незліченними образами і різними наклепами. “Бо коли ви любите тих, хто любить вас…”, то ви є нічим не краще за язичника (в. 46); а ми ненавидимо і люблячих.
Як же ми отримаємо прощення, коли, будучи зобов’язані перевищувати межі, приписувані древнім, провадимо своє життя навіть нижче за ці межі? Що скажемо на своє виправдання? Хто з’явиться і допоможе нам, коли ми зазнаємо покарання? Ніхто; але з голосіннями і риданнями, скрегочучи зубами і терзаючись, ми неминуче будемо вкинуті в непроглядну темряву, у місце невідворотних мук і нестерпних катувань. Тому, вмовляю, прошу і, торкаючись колін ваших, благаю: доки є короткий строк життя, прийміть зі скрушенням слова мої, наверніться, виправтеся, щоби там, після смерті, подібно до багатого, нам не плакати марно і не журитися безнадійно. Чи батько твій, чи син, чи друг, чи хто інший буде мати сміливість перед Богом, ніхто тоді не врятує тебе від мук, заслужених власними твоїми справами.
Отаке тамтешнє судилище; воно судить за одними лише справами, а інакше врятуватись там неможливо. Кажу це не для того, щоби засмутити вас, чи довести до відчаю, але для того, щоби ми, плекаючи в собі даремні і холодні надії і надіючись на того чи іншого, не стали занедбувати власну чесноту. Бо, якщо ми будемо безпечними, то нас не захистить ніхто – ні праведник, ні пророк, ні апостол; якщо ж будемо ревними, маючи достатній захист у власних справах, то із завзяттям удостоїмося благ, уготованих люблячим Бога, котрих нехай сподобимося всі ми, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Котрим Отцю, разом зі Святим Духом, слава, влада, честь, нині і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.