Любитимемо Бога зі страхом; бо хоча “…закон призначений не для праведника” (1Тим. 1:9), однак багато хто, вправляючись у чеснотах внаслідок необхідності, а не свобідного зволення, від страху отримує багато користі, часто відсікаючи свої побажання. Отже, ми повинні чути про геєну для того, щоби ця погроза і цей страх дали нам дещо важливе. Бо якщо б Той, Хто має намір ввергнути в неї грішників, не висловив наперед цієї погрози, то багато хто потрапив би в неї. Бо якщо навіть тепер, коли страх приголомшує наші душі, є люди, котрі так легко грішать, ніби вона і не існує, то якого зла ми не зробили б, якщо би нічого такого не говорили нам і нічим таким не погрожували?

Отож, як завжди я кажу, геєна не менше за Царство показує піклування Боже про нас. Бо геєна сприяє досягненню Царства Божого, страхом спонукаючи людей до нього. Тому ми не повинні вважати це ознакою зайвої суворості і жорстокості, але милосердя, великого людинолюбства, турботи і любові до нас. Якщо б у часи Іони Бог не погрожував загибеллю, то не була б відвернена загибель. Якщо би Він не сказав, що Ниневія перевернеться, то Ниневія перестала б існувати. Якщо б Він не погрожував нам геєною, то всі ми пішли б у геєну. Якщо б не загрожував нам вогонь, то ніхто б не уникнув вогню. Він говорить, що зробить те, що не відповідає Його бажанню, щоби зробити те, чого бажає.

Він не хоче смерті грішника, але говорить про смерть грішника, щоби не видати його смерті. Не лише словом виражає це, але показує і на ділі, щоби ми уникнули її. А щоби хтось не подумав, що це лише одна погроза, а не щось справжнє, Він посилається на те, що раніше тут сталося. Хіба не замислюєшся над тим, що потоп і здійснене винищення дощем є прообразом такого ж винищення за допомогою вогню? “Як було у дні Ноя, – говорить Господь, – женились і виходили заміж” (Мф. 24:37-38), так і тепер. Задовго передрікав Він тоді, передрікав і нині років за чотириста чи більше; але ніхто не слухає. Всі вважають, що це байки, всі сміються, ніхто не відчуває страху, ніхто не плаче, ніхто не б’є себе в груди. Ріка вогню вирує, полум’я розгоряється, а ми сміємось, віддаємося задоволенням і грішимо безбоязно.

Ніхто ніколи не приводить собі на пам’ять цей день, ніхто не помишляє, що теперішнє відходить, що все це тимчасове, незважаючи на те, що події щодня волають і голосно говорять про те. Передчасна смерть, зміна обставин і те, що здійснюється в нашому житті, не напоумлюють нас, так само, як і хвороби та інші немочі. І не в наших лише тілах, але й у самих стихіях можна бачити ці зміни; і зауважувані з віком щодня приводять нас до роздумів про смерть; і всюди в усьому мінливість речей відбивається. Ніколи не триває незмінно зима ні літо, ні весна, ні осінь, але все біжить, летить і тече.

Але про що б ти не побажав, стану говорити тобі: чи про квіти? Чи про достоїнства? Чи про царів, котрі нині живуть, а завтра перестануть існувати? Чи про багатих? Чи про прекрасні будівлі? Чи про ніч та день? Чи про сонце і про місяць? Хіба не зменшується і цей останній? Хіба саме сонце часто не затьмарюється і не вкривається темрявою? Хіба не закриває його хмара? Хіба щось видиме існує незмінним? Ніщо з усього того, що в нас знаходиться, крім душі; і, однак, про неї ми не дбаємо. Ми багато турбуємося про те, що є мінливим, уважаючи його постійно існуючим, а на те, що постійно існує, на душу, наче на щось скороминуче, ми не звертаємо ніякої уваги.

Припустімо, що інший має велику силу, але тільки до завтра, а після цього вона гине; це видно з того, що були люди, наділені великою могутністю, котрі тепер ніде не з’являються. Життя схоже на сцену і сновидіння; бо подібно до того, як на сцені, після опущення завіси щезає розмаїття зображень, і як з появою сонячного променя всі сновидіння відлітають, так і тепер, після того, як настане кончина і загальна, і кожного окремо, все руйнується і щезає. І дерево, котре ти посадив, залишається; і дім, котрий ти збудував, також залишається; проте художник і землероб відходять і гинуть. І коли все це відбувається, ми, незважаючи навіть на це, не напоумлюємося, і, наче безсмертні, все це робимо, віддаючись задоволенням і насолоді.

Послухай, що говорить Соломон, котрий на ділі зазнав значення справжніх речей. “… побудував собі доми, посадив собі виноградники, влаштував собі сади і гаї і насадив у них усякі плодючі дерева; зробив собі водойми для зрошення з них гаїв, що вирощують дерева; придбав собі слуг і служниць, і домочадці були у мене; також великої і дрібної худоби було у мене більше, ніж у всіх, що були раніше за мене у Єрусалимі; зібрав собі срібла і золота і коштовностей від царів і областей; завів у себе співців і співачок” (Проп. 2:4-8). Ніхто не був настільки відданий насолоді, ніхто не був таким славним, ніхто таким мудрим, ніхто таким могутнім, ніхто не бачив, щоби все так йшло за його бажанням. І що ж? Ніщо з цього не принесло йому користі: але що говорить він після всього цього? “суєта суєт, – усе суєта!” Не просто суєта, але суєта переважно.

Наслідуватимемо його, благаю вас, котрий спізнав усе на досвіді, наслідуватимемо його і звернемося до того, у чому немає суєти, де істина, де все стале і незмінне, де все створено на камені, де немає ні старості, ні змінності, де все цвіте, де все сповнене сили, де ніщо не занепадає і не старіє, і не наближується до руйнації. Тож полюбимо, благаю вас, дуже щиро Бога – не через страх геєни, а через бажання здобути Царство. Бо, скажи мені, що може зрівнятися із спогляданням Христа? Немає нічого такого. Що може рівнятися із насолодою тими благами? Також немає нічого такого. І справедливо; бо “не бачило око‚ i вухо не чуло, – говорить Апостол, – i на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9). Тож намагатимемося отримати це і зневажимо все інше. Амінь.

Зібрання повчань