Про постійну молитву
Постійно звертатимемося в молитві до Бога і проситимемо Його допомоги. Бо часто, чого ми не можемо виконати власними зусиллями, того легко можемо досягти через молитви – молитви постійні. Дійсно, треба молитися завжди і невпинно, і в журбі, і в радості, і в нещасті, і благоденстві: у радості і благоденстві про те, щоби вони залишалися непорушними і незмінними і ніколи не припинялися; а в журбі і нещасті про те, щоби побачити якусь щасливу переміну, і щоби вони змінилися втішним спокоєм.
Чи перебуваєш ти в спокої? Тоді проси Бога, щоб цей спокій залишався в тебе незмінним. Чи бачиш бурю, котра насувається? Ревно моли Бога – пронести це хвилювання і встановити після бурі тишу. Чи почутий ти? Дякуй за те, що ти почутий. Чи не почутий? Май терпіння, щоби ти був почутим. Бо, хоча Бог іноді і бариться з подаянням, та чинить це не через ненависть і відразу, а бажаючи повільністю подаяння довше втримати тебе при Собі, як поводяться чадолюбиві батьки; і вони повільністю подаяння мудро стараються довше втримати при собі недбайливіших дітей. Не треба тобі ні посередників перед Богом, ні довгої мандрівки, ні догоджання іншим; але, хоча б ти був самотнім і беззахисним, ти сам собою благаючи Бога, певна річ, отримаєш те, що просиш.
Він зазвичай схиляється не стільки тоді, коли інші молять Його за нас, скільки тоді, коли ми самі молимося, хоча би ми обтяжені були багатьма бідами. Бо якщо між людьми, коли ми дуже образимо когось, не через інших, а самі, і вранці, і опівдні, і ввечері будемо з’являтися перед ображеними нами, невідступністю і постійною присутністю в їхніх очах легко можемо припинити їхню ворожнечу, то тим паче це може бути стосовно Бога. Але ти негідний? Стань гідним за допомогою невідступності. А що дійсно і негідний може стати гідним за допомогою невідступності, що Бог швидше прихиляється тоді, коли ми самі благаємо Його, ніж коли через інших, і що часто Він бариться з подаянням не через те, щоби привести до відчаю і відпустити з порожніми руками, а щоби стати Винуватцем великих для нас благ: ці три істини я постараюсь пояснити вам читаною сьогодні притчею.
Підійшла до Христа хананеянка, благаючи Його про свою біснувату дочку і, волаючи з великою силою, говорила: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується” (Мф. 15:22). Ось – жінка іншого племені, чужинка, яка не належить до юдейського громадянства. Що вона інше, як не пес, і чи не була недостойна отримати те, про що просила? “Недобре, – сказав Господь, – взяти хліб у дітей і кинути псам” (в. 26). Однак і вона стала гідною за допомогою невідступності; бо і її, яка була псом, Він не лише підніс до благородства дітей, але й відпустив з багатьма похвалами, сказавши: “О жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш” (в. 28). Коли ж Христос говорить: “велика віра”, то не шукай ніякого іншого доказу величі душі цієї жінки.
Чи бачиш, як жінка недостойна стала достойною за допомогою невідступності? Чи хочеш знати і те, що ми більший отримуємо успіх, благаючи Бога самі по собі, ніж через інших? Коли вона волала, то учні, підійшовши, говорять: “Відпусти її, бо кричить нам услід”. Христос же говорить їм: “Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого”. А коли вона сама підійшла, продовжуючи волати, і сказала: “Так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх”, то Він дарував їй благодать, сказавши: “Нехай буде тобі, як ти хочеш” (Мф. 15:23-28). Чи бачиш, як Він тоді, як учні просили, відмовив, а коли вона сама просила дару, волаючи, то схилився на прохання? Їм Він говорить: “Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого”, а їй сказав: “Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш”.
Також раніше, на початку прохання, Він нічого не відповідав, а після того, як вона один раз і двічі, і тричі приступила, Він дарував благодать; навчаючи нас цим закінченням, що Він барився з подаянням не для того, щоби знехтувати нею, але щоби показати всім нам терпіння жінки. Якщо б Він барився для того, щоби знехтувати нею, то не дав би і пізніше; а оскільки Він бажав показати всім її любомудрість, то Він і мовчав. Бо якщо б Він дав відразу і на самому початку, то ми не пізнали б мужності цієї жінки. “Відпусти її, – кажуть учні, – бо кричить нам услід”. Що ж Христос? Ви чуєте голос, говорить Він, а Я бачу душу; Я знаю, що вона має сказати; Я не хочу залишити невідомим схований в її душі скарб, але очікую і мовчу, щоби відкрити його, показати і зробити відомим для всіх.
Отже, знаючи все це, хоча б ми були грішні і не гідні отримання, не будемо зневірятися, будучи впевненими, що за допомогою постійності душевної ми можемо стати достойними того, про що просимо. І хоча би ми були беззахисними і самотніми, не сумуватимемо, знаючи, що велике клопотання те, щоби самому приступити до Бога з великою ревністю. І якщо Він бариться і відкладає подаяння, не будемо занепадати духом, будучи переконані, що ця повільність і відстрочка є знаком Його піклування і людинолюбства. Якщо з таким переконанням, з душею скорботною і палкою і з бажанням добрим і таким, з яким приступала хананеянка, будемо приступати до Нього і ми, то, хоча би ми були псами, хоча б зробили щось погане, ми очистимося від своїх пороків і отримаємо таку сміливість, що спроможні будемо клопотати і за інших, подібно, як і ця хананеянка не лише сама отримала сміливість і багато похвал, але могла і дочку свою врятувати від нестерпних страждань. Бо немає, дійсно немає нічого сильнішого за палку і щиру молитву. Вона звільняє і від сьогочасних бід, рятує і від майбутніх мук. Тому, щоби нам легко провести і сьогочасне життя, і туди відійти зі сміливістю, будемо невпинно здійснювати молитву з великим старанням і ревністю. Амінь.