Проповідь священика Сергія Ганьковського в 4-ту Неділю Великого посту . . .

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

Євангеліст Марко повідав нам сьогодні про хлопчика, одержимого «духом німим», який кидав нещасного хворого на землю, примушував його скреготати зубами і ціпеніти (Мк. 9:17,18). Детальний опис страшних симптомів цієї моторошної духовної хвороби жахає і, як не дивно, одночасно заспокоює: зі мною, – гадає всякий, хто чує цю історію, – хоч я, звичайно, і грішний, нічого подібного не станеться, вже що-що, а така тяжка духовна хвороба, як одержимість «духом німим», мені не загрожує, я – здоровий!

Мабуть, так само приблизно міркували і апостоли, коли взялися лікувати нещасного біснуватого. «Господи, і біси коряться нам» (Лк. 10:17), – говорили вони із захватом дітей, що отримали нову іграшку. А біс узяв і не погодився коритися! «Рід невірний» (Мк. 9:19) виявився одержимий тим же духом німоти і глухоти і тому, звичайно, не зумів вимовити слово, яке могло б зв’язати бісівську злість, паралізувати бісівське насильство. Оглушені собою, невірні учні не почули те, що сказав Господь скорботному батьку біснуватого отрока: «Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому» (Мк. 9:23). Вони пропустили повз вуха і приголомшливу відповідь нещасного батька, відповідь-крик, відповідь-сповідь, відповідь-молитву: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24). Вони, найближчі учні Христові, у своїй бездоганній вірі не сумнівалися, а тому і зазнали поразки в сутичці з бісом. Якби не так, у них не було б потреби знову запитувати свого Спасителя і Господа, вже наодинці, далеко від сторонніх очей і вух: «Чому ми не змогли вигнати його?» (Мк. 9:28). Тому і не могли вигнати, що виявилися одержимими тим же «духом німим і глухим», тому і «удостоїлися» гірких слів Христових.

Необов’язково, виявляється, випускати піну і скреготати зубами, щоб зрозуміти, що сам одержимий цим духом німоти і глухоти. Досить просто не чути ближнього, коли він благає про допомогу. Чи досить забути, що мовчання не завжди – золото, забути, що ми, християни, за словом апостола Петра, постійно маємо бути «готові всім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь із лагідністю і благоговінням» (1Пет. 3:15). Причому відповідь цю мало лише сформулювати словами. Тому, хто вірує не в Бога, а в себе, усе здається, що має ж бути в наявності певне «чарівне слово», знаючи яке враз обернеш невіруючого атеїста і без підготовки виженеш будь-якого біса.

Ось чому, відповідаючи на питання про спосіб допомоги ближньому, Господь нагадує Своїм учням про піст і молитву. І піст, і молитва – лише способи відмови від самого себе. Утримання від їжі втрачає сенс, якщо той, хто постує, як і раніше, як і до пісного періоду, глухий до страждань ближнього і німий, коли стражденний чекає від нього розради і співчуття. Також і молитва припускає відмову від власних прав, скажімо, на сон, на відпочинок, на спілкування з друзями. Молитва – це час, що належить Богові, це період, коли власне час закінчується і в наше життя входить Вічність. Адже ми рівно стільки належимо Вічності, скільки покаянно і скрушно молимося Богу, бо решту часу короткого нашого життя так чи інакше ми витрачаємо на самих себе. Вірніше сказати, на найулюбленішу, найбільш леліяну частину самих себе – на свою грішну плоть.

Молитва і піст знову і знову нагадують, передусім, нам самим, що складаємося ми не лише і не стільки із соматичних клітин, чия неминуча доля – зітліти в небутті. Молитва і піст повертають нас у реальність Духа, Який один наслідує Вічність, Який один нетлінний і по-справжньому реальний. Тому і з духами злоби успішно може битися лише той, хто навчився відмовлятися від своїх «законних прав» на відпочинок і їжу, на вдячність і подяку за заслугами. Молитва і піст – це те саме «зречення себе» (Мф. 16:24) про яке ми з вами читали тиждень тому, поклоняючись Животворчому Хресту нашого Спасителя.

Ось чому і молитва, і піст мають бути справою, безумовно, таємною, бо ті, хто постить і моляться так, що подвиги їх стають відомими усім, ризикують уподібнитися фарисеям, про яких Господь сказав: «Всі ж діла свої роблять так, щоб їх бачили люди: розширюють пов’язки свої і подовжують край одежі своєї. Також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах; і вітання на торжищах, та щоб люди звали їх: учителю, учителю!» (Мф. 23:5-7).

Сам Господь, Який молиться наодинці (Мф. 14:23), долає спокуси в єрихонській пустелі (Мк. 1:13), забороняє облагодіяним розголошувати про Нього народу (Мк. 3:12), тільки одного разу дозволив захопленому натовпу виголосити Собі торжествуючу «Осанну». Тільки одного разу заперечив тим, хто хотів змусити замовкнути тріумфуючі крики: «Він сказав їм у відповідь: Я вам кажу, що коли вони замовкнуть, то каміння заголосить» (Лк. 19:40). Ми знаємо, чим усе це закінчилося. Каміння дійсно заголосило, коли «завіса храму роздерлася надвоє, зверху донизу; і земля потряслась; і каміння порозпадалось; і гроби розкрились; і багато тіл померлих святих воскресли і, вийшовши з гробів після воскресіння Його, ввійшли у святе місто і явилися багатьом» (Мф. 27:51-53).

Згадаємо про це «у дні сумні Великого посту», «скиньмо з себе всякий тягар і гріх, який нас обплутує‚ і з терпінням підемо на подвиг‚ який чекає на нас» (Євр. 12:1), не забуваючи строгого попередження нашого Спасителя: «У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя» (Мф. 6:3). Тільки тоді є надія, що «дух німий і глухий» покине і нашу душу, і душі тих, хто нам дорогий. Амінь.

Автор: священик Сергій Ганьковський

Усе по темі: 4 неділя Великого посту