Про гординю й милостиню

Один мудрий чоловік сказав: “Початок гордости – віддалення людини від Господа” (Сир. 10:14). Диявол, який не був раніше дияволом, не був би скинутий і не став би дияволом, якщо би не захворів на ту саму хворобу. Вона позбавила його колишньої гідності, вона звела його в геєну, вона стала для нього причиною всіх зол. Порок цей може сам по собі пошкодити всяку чесноту душі – чи милостиню, чи молитву, піст чи щось інше. Бо сказано, що високе в людей – не чисте перед Господом.
Не лише блуд і не перелюб осквернює тих, котрі віддаються йому, а й гординя, і навіть набагато більше. Чому? Бо блуд, хоча й непростиме зло, принаймні інша людина може послатися на побажання; а зарозумілість не має ніякої причини, ніякого приводу, під котрим заслуговувала би хоча тінь вибачення; вона є не що інше, як розбещування душі й найтяжча хвороба, котра походить не від чого іншого, як лише від нерозсудливості.
Справді, немає людини, нерозсудливішої за зарозумілу, хоча би вона володіла великим багатством, хоча би отримала обширну світську освіту, хоча би була призначена на вищу посаду при владі, хоча би мала в себе все, що здається людям завидним. Бо якщо той, хто пишається дійсними перевагами, жалюгідний і нещасний і втрачає нагороду за всі свої досконалості, то чи не смішніший за всіх той, хто заноситься через нікчемні блага, тінь і цвіт трави, – така слава цього віку, – оскільки він чинить подібно до того, як коли б бідняк, жебрак, постійно знесилений голодом, випадково однієї ночі побачив приємний сон і тим став би пишатися?
Жалюгідний і нещасний! Душу твою з’їдає найжорстокіша хвороба, а ти, убогий крайнім убозтвом, мрієш, що в тебе стільки-то талантів золота й безліч слуг? Та це – не твоє. А якщо не віриш моїм словам, то переконайся на досвіді тих, які раніше були багатіями. Якщо ж ти так захоплений, що не напоумлюєшся пригодами інших, то почекай трохи, і ти дізнаєшся на власному досвіді, що немає тобі ніякої користі від цих благ, коли, при останньому подиху, не будучи владен ні над одною годиною, ні над одною хвилиною, ти мимоволі залишиш їх оточуючим тебе людям і, що нерідко трапляється, людям таким, котрим ти й не хотів би залишити.
Многі навіть не мали можливості розпорядитися ними, а відходили несподівано, ще бажаючи насолоджуватися ними, але їм це вже не було дозволено, і, будучи захоплені, відходячи зі світу мимоволі, через необхідність, залишали свої блага тим, кому би й не хотіли. Щоби і з нами цього не сталося, ми, доки живі й здорові, передамо їх своєму місту. Лише в такий спосіб ми матимемо можливість насолодитися ними, а інакше ніяк; таким чином ми покладемо їх у надійному й безпечному місці. Ніщо, ніщо не може їх звідси викрасти: ні смерть, ні довірчі свідоцтва, ні спадкоємці, ні наклепи й обмови, але хто скільки приніс зі собою, відходячи звідси, тим усім і буде насолоджуватися безупинно.
А чи знайдеться такий нещасний, котрий не захотів би вічно тішитися своїм майном? Тож перенесемо своє багатство й покладемо його там. Для цього перенесення нам не потрібно ні віслюків, ні верблюдів, ні колісниць, ні кораблів; і від цих турбот звільнив нас Бог; а потрібні нам будуть лише бідні, кульгаві, сліпі, немічні. Саме їм доручено це перевезення, вони пересилають багатство на небо, вони володарів багатства вводять у спадщину вічних благ.