Я завжди кажу, що причиною всіх зол – пиха. Звідси війни і чвари, звідси наклепи й суперечки, звідси охолодження любові, коли ми любимо людську славу, коли буваємо рабами честі, віддаваної народом. Бо раб слави не може бути справжнім рабом Божим. Як же можемо ми уникнути пихи, скажеш, бо ти ще не вказав шляху? Слухай, що говорить Апостол: “Нічого не робіть з суперництва або чванливости, але в покірності шануйте один одного вищим за себе ” (Флп. 2:3). Яке правило, сповнене всякої мудрості, і який провід для нашого спасіння запропонував він!

Якщо ти уявляєш, говорить, що другий кращий за тебе й упевнишся в тому, а ще більше, якщо не говориш тільки це, але й цілковито переконаний у цьому й шану йому віддаєш, то не будеш відчувати незадоволення, якщо інший шанує його. Отож вважай іншого не просто кращим за себе, але й вищим, і для тебе не буде ні дивно, ні боляче бачити іншого шанованим; навіть, якщо він і скривдить тебе, ти стерпиш великодушно, бо ти визнав його кращим за себе. Чи сварити він стане тебе – стерпиш; чи зло яке заподіє – стерпиш мовчки.

Бо якщо ти одного разу в душі своїй цілковито переконався, що він кращий за тебе, то не будеш гніватися, яке би зло не зробив він тобі, не будеш і заздрити йому. Бо тим, котрі вищі, ніхто не заздрить, оскільки кожний думає, що вищим усе належить. Якщо ж і другий, який отримав від тебе таку шану, буде в такій же самій прихильності до тебе, то уяви, що з цього утвориться подвійний оплот для взаємної поблажливості. Доки ти вважаєш іншого гідним ушанування, і він тебе однаковою мірою, то ніколи не станеться нічого неприємного.

Бо, якщо поведінка з боку одного сильно знищить усяку дратівливість, то при взаємній такій прихильності хто зруйнує таку твердиню? Ні сам диявол. Тому що складеться потрійне укріплення, учетверо й більше. Бо смиренномудрість є причина всього доброго. А щоби зрозуміти це, то послухай, що говорить Пророк: “Бо коли б Ти жертви забажав, приніс би я: всепалення Ти не бажаєш. Жертва Богові – це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш” (Пс. 50:18-19).

Бог вимагає не просто смиренномудрості, але прагнення до смиренномудрості. Бо, як у тілах розбите ніколи не може протистояти міцному, але при кожному стрясанні само руйнується раніше ніж зіштовхнеться з іншим, так і в душі. Пригноблювана постійно скрухою, вона вирішить краще померти, ніж нападати й захищатися. Отож доки ми будемо пишатися гордістю, гідною посміху? Ми сміємося, коли бачимо, що діти виструнчуються й бундючаться, сміємося також над тим, хто то бере камінь, то знову кидає. Так і нерозумна людська гордість є плід дитячого мислення й недосконалого ума. “Чого гордиться земля і попіл?” (Сир. 10:9)

Людино, ти високорозумуєш? Навіщо? Яка користь тобі, скажи мені? Через що ти високорозумуєш перед тими, котрі одного з тобою роду? Хіба ти не тієї ж самої природи? Хіба в тобі не така ж сама душа? Хіба не однаковою мірою ти вшанований від Бога? Але ти мудрий? Отже, повинен дякувати, а не гордувати. Перша риса гордості є невдячність, бо благодіяння вона не вважає за дар. Погордливий тому й гордує, що вважає себе досконалим. А той, хто вважає себе досконалим, невдячний Тому, Хто дарував шану. Зовсім не властива душі християнській гордість.

Зібрання повчань