На прикладі життя Авраама бачимо його велику мудрість, тверду мужність, міцну й непохитну любов до Бога, й на долі цього праведника навчаємося ніколи не вважати за покинення Боже те, якщо хто з-поміж доброчесних віддається спокусі чи якимось іншим житейським скорботам, але, уявляючи собі різноманітність Божих розпоряджень, усе полишати на Його незбагненне провидіння. Бо якщо Він попустив, що й цей праведник, такий благочестивий і показавши такий послух, зазнав випробувань, не через те, щоби не дбав про раба свого, але щоби всім іншим показати його чесноти, то чи не крайнє нерозумно буде вважати таке попущення покиненням, а не визнавати за найяскравіше свідчення великого піклування й несказанного людинолюбства Божого?

Отже, Бог, являючи надзвичайну силу Свою, через це робить дві речі: показує всім як терпіння й мужність рабів Своїх, так і благовинахідливість Свого провидіння, котре і серед самих бід і вже майже в безвихідному стані діла, скеровує його туди, куди Він бажає, ніскільки не турбуючись зустрічними перешкодами. Ось такий премудрий Владика наш: спочатку Він попустить бідам збільшитися до крайності, потім уже розганяє бурю, учиняє тишу й велику зміну в усьому, бажаючи через це показати нам велич сили Своєї. Отож ніколи не станемо ремствувати і вважати, ніби Бог полишає нас і не дбає про нас, коли насилає на нас спокуси, навпаки, вважатимемо це за найбільший знак Божого піклування про нас.

Бо, якщо на нас лежить тягар гріхів, то, показавши велике терпіння і вдячність, ми можемо цей тягар зробити легким; а якщо гріхи наші не численні, то й у такому разі, якщо перенесемо з вдячністю, заслужимо більше благовоління з неба. Щедротний і турботливий про наше спасіння, Владика наш, посилаючи спокуси, пропонує нам у них начебто певний вишкіл і поприще боротьби для того, щоби й ми зробили все, що тільки можемо, й за це удостоїлися милостивого Його піклування. Знаючи це, не будемо слабнути в спокусах і ремствувати в бідах, навпаки, станемо ще радіти, подібно, як блаженний Павло, котрий говорить: “Нині я радію в стражданнях моїх за вас” (Кол. 1:24). Бачиш вдячну душу? Якщо він радів у бідах, то коли ж міг бути в журбі? Якщо те, що інших засмучує, породжувало в ньому радість, то помисли, який був стан його душі.

І щоби тобі переконатися, що ми не можемо отримати обіцяні нам блага і сподобитися Царства Небесного, якщо не пройдемо теперішнє життя шляхом скорбот, послухай, що Апостоли кажуть тим, котрі стали нововірцями. “Проповідавши Євангеліє цьому місту, – сказано, – і навчивши багатьох, вони повернулися до Лістри, Іконії та Антиохії, зміцнюючи душі учеників, благаючи перебувати у вірі і навчаючи, що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже” (Діян. 14:21-22). Чим же ми виправдаємося в тому, що не хочемо великодушно, мужньо і з вдячністю терпіти всі біди, котрі нас спіткають, коли знаємо, що нам неможливо й отримати спасіння інакше, ніж пройшовши цим шляхом? Та й що в цьому дивного й нового, коли всі праведники пройшли теперішнє життя шляхом скорботи?

Послухай Христа, котрий говорить: “У світі зазнаєте скорботи” (Ін. 16:33). А щоби ті, котрі чули це, не занепали духом, Він відразу підбадьорив їх і обіцяв їм Свою допомогу: “Але мужайтесь: Я переміг світ”. Є, говорить, у тебе той, хто полегшує журбу твою, хто не попустить тобі загинути під тягарем спокус, хто при спокусі надасть і полегшення й не наведе бід над силу нашу. Чого ж ти журишся? Чого сумуєш? Чого ремствуєш? Чого виявляєш малодушність? Невже Він полишить нас, якщо ми зробимо все, що тільки можемо, якщо виявимо терпіння, твердість і вдячність? Невже обставини, хоча би вони були у вкрай безвихідному становищі, сильніші за премудрість нашого Господа?

Будемо тільки ми виконувати, що нам належить, будемо мати щиру віру й надію на премудрість Піклувальника душ наших. А Він, Котрий краще за нас знає, що нам корисно, обов’язково влаштує все так, як і Йому подобає, і нам корисно, щоби нам і отримати нагороду за терпіння, і удостоїтися Його людинолюбства.

Зібрання повчань