Будемо здійснювати молитву безупинно, пильно й невсипно. Під невсипністю я розумію не лише те, щоби прокидатися вночі, але щоби й удень чувати в молитвах; така людина називається невсипним. Бо, й уночі молячись, можна спати; й удень, не молячись, можна чувати, коли душа буває звернена до Бога, коли розуміє, з ким вона розмовляє й до кого звернене її слово, коли тримає в умі, що Ангели стоять перед Ним зі страхом і тремтінням; яким же чином людина приступатиме до Нього, позіхаючи й чухаючись?

Велика зброя – молитва, якщо вона здійснюється з відповідними думками. Щоби тобі зрозуміти її силу, зверни увагу на наступне: безупинна молитва подолала безсоромність, несправедливість, жорстокість і грубість: “Чуєте, – питає Господь, – що каже суддя неправедний?” (Лк. 18:6). Вона подолала лінощі, й чого не зробила дружба, то зробила безупинна молитва: “…якщо він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки той просить” (Лк. 11:8). І недостойну жінку безупинна молитва зробила гідною: “Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам”. А вона каже: “Так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх” (Мф. 15:26,27).

Тож будемо старанні в молитві; вона є великою зброєю, якщо здійснюється ретельно, без марнославства, від щирого серця; вона примушувала тікати ворогів, вона виявляла благодіяння цілому народу, й до того ж недостойному, “…почув волання його від приставників його…, – говорить Бог, – і йду визволити його…” (Вих. 3:7,8); вона є рятівними ліками, котрі вберігають від гріхів і зцілюють від злочинів; до неї зверталася й полишена всіма вдова. Тому, якщо ми будемо молитися зі смиренням, якщо будемо бити себе в груди так само, як митар, якщо будемо промовляти так само, як він, слова: “Боже, будь милостивий до мене, грішного!” (Лк. 18:13), то отримаємо все.

Правда, ми не митарі, та в нас є інші гріхи, не менші за його гріхи. Не кажи мені, що ти грішний у малому; кожне гріховне діло за своєю суттю однакове. Як убивцею однаково називається й той, хто вбив дитину, й той, хто вбив чоловіка; так і користолюбним – користолюбний і в малому, й у великому. І злопам’ятність є не малий, а великий гріх: “…крива дорога, – говорить Премудрий, – веде до смерти” (Прип. 12:28); і Христос говорить: “…всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду” (Мф. 5:22).

Ми негідно причащаємося страшних Таїнств, заздримо, лихословимо; а деякі з-поміж нас часто й упиваються. Кожне з цих діл саме по собі достатнє, щоби позбавити нас Царства Небесного; а якщо вони об’єднаються докупи, то яке ми можемо мати виправдання? Багато нам треба каятися, улюблені, багато молитися, багато терпіти, багато виявляти старання, щоби отримати обітовані нам блага. Тож будемо говорити й ми: “Боже, будь милостивий до мене, грішного!” або, краще, – не лише говорити, але й думати так; і якщо хтось інший буде викривати нас, не будемо гніватися. Митар чув, як про нього було сказано: “Боже! Дякую Тобі, що я не такий, …як цей митар” (Лк. 18:11), і не дратувався, але дійшов до скрухи, – зазнав образи, та сам не відповідав образою; той відкрив його рану, а він знайшов ліки.

Тож будемо говорити: “Боже, будь милостивий до мене, грішного”, і якщо інший скаже нам те саме, не будемо досадувати. Якщо ж ми, хоча самі визнаємо за собою багато поганого, але, чуючи це від інших, обурюємося, – то це вже не є смирення і визнавання, а честолюбство й марнославство. Невже, скажеш, називати себе самого грішником означає марнославитися? Так, таким чином досягаємо слави людей покірливих, стаємо предметом подиву, похвал; якщо би ми стали говорити про себе протилежне, то заслужили би зневагу. Так ми й цю справу робимо через марнославство.

У чому ж полягає смирення? У тому, щоби терпіти, коли хтось інший ганьбить нас, усвідомлювати свій гріх, терпіти лихослів’я. А втім і це було би ознакою не стільки смирення, скільки розсудливості. Проте ми зараз, хоча самі себе називаємо грішними, недостойними, й говоримо багато що іншого, але, якщо хтось інший скаже про нас щось подібне, то ми дратуємося, біснуємося. Бачиш, що в нас немає визнавання гріхів і навіть розсудливості? Ти сам називаєш себе таким; тож не досадуй, якщо чуєш таке від інших, коли тебе викривають інші. Коли інші ганьблять тебе, тоді через це полегшуються гріхи твої; вони на себе покладають тягар, а тебе приводять до мудрості.

Послухай, що говорив блаженний Давид, коли проклинав його Семей: “Залиште його, нехай лихословить, тому що Господь повелів йому; може бути, Господь зглянеться на приниження моє, і воздасть мені Господь благістю за теперішнє його лихослів’я” (2Царств 16:11-12). А ти, сам про себе кажучи багато поганого, обурюєшся, якщо не чуєш від інших тих похвал, які віддаються великим праведникам. Чи не означає це – жартувати в справах нежартівливих? Так ми відхиляємо похвали через бажання інших похвал, щоби після отримати більші похвали, щоби нам ще більше дивувалися.

Так, не висловлюючи похвал, ми робимо це для збільшення їх; і все взагалі робиться в нас через марнославство, а не по правді. Тому в нас все пусте, все неправильне. Отже, вмовляю вас, стримаємося хоча сьогодні від джерела зол – марнославства й будемо жити Богоугодно, щоби нам сподобитися й майбутніх благ у Христі Ісусі, Господеві нашім, з Котрим Отцю, разом зі Святим Духом, слава, влада, честь нині й повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Зібрання повчань