Не слід сумувати, коли Господь бариться виконувати наші прохання
Господь, бажаючи більше прославити праведників, бариться виконувати їхні прохання і Свої обітниці. Оскільки Він чимало піклується про Своїх рабів, то не просто хоче чинити їм Свої добродіяння, але водночас хоче й прославити їх, і зробити їхню віру для всіх очевидною. І щоби ти знав, що Бог не лише бажає благодіяти й подавати Свої дари, але й завжди хоче тих, які приймають ці дари, робити славнішими; дивися, як Він зробив це з Ханаанянкою: начебто зволікаючи й ухиляючись дослухатися до її прохання, але це для того власне, щоби і її саму зробити знаною в усьому всесвіті.
Коли вона прийшла, благаючи й кажучи: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується” (Мф. 15:22), то благоутробний і людинолюбний і завжди такий, котрий випереджає наші прохання, Господь навіть не відповідає їй. І учні Його, не знаючи того, що буде, і як Господь Сам дбає про жінку, не відповідає ж їй лише через те, що не хоче залишити в невідомості її гідності, – учні, кажу, наче би більше маючи співчуття, “і підійшли ученики Його і благали Його: відпусти її, бо кричить нам услід”, начебто виражаючи тим, що для них уже нестерпна стала її докучливість. “Відпусти її”, – кажуть, – не через те, що вона така нещасна, чи що її прохання слушне, а через те, що волає вслід за нами. Що ж Господь?
Бажаючи і її гідність потрохи відкрити, і їх навчити, як мало вони пізнають Його людинолюбство, дає таку відповідь, яка могла би й її серце уразити, якби вона не мала непохитності духу, палкого бажання й сильної ревності, і їхнє клопотання за неї зупинити. “Я посланий, – говорить Він, – лише до загиблих овець дому Ізраїлевого” (Мф. 15:24). І справді, після цього учні вже перестали благати Його за жінку, але вона не поринула в смуток, навпаки, стала ще старанніше благати Його. Бо така душа, котра боліє серцем, і з палкою ретельністю приступає: вона не звертає уваги на те, що кажуть, але про одне лише думає – як би досягти того, про що вона дбає, як власне вчинила й ця жінка.
Бо почувши ті слова, вона, як говорить Писання, знову вклонялася Йому, кажучи: “Господи, допоможи мені!” (в. 25). Вона знала добросердя Господа, через те й ужила таку наполегливість. Поглянь же знову, який премудрий Господь, і як чудово упоряджає Він хід справи: й тепер Він не схиляється, але дає відповідь ще більш різку й сувору. Він знав непохитність духу жінки й хотів, щоби вона не таємно отримала благодіяння, але щоби й учні з цієї події дізналися про причину Його забарності, й усі інші навчилися, яка велика сила невідступної молитви, й яка висока доброчесність тієї жінки. Тому говорить Спаситель: “Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам” (в. 26).
Зауваж тут твердість жінки, як вона, палаючи вогнем ревності й надихаючись вірою в Бога, терзаючись, так би мовити, своєю утробою через велику скорботу за своєю донькою, не відвертається від жорстокого слова, а, почувши слово “пси”, й те терпить, і визнає себе такою, бажаючи врятуватися від безглуздя псів і приєднатися до лику синів. Отож вислухай слова жінки, щоби дізнатися, який був плід від того, що Бог барився виконати її прохання. Бо жорстокість слів, промовлених їй, не лише не віддалила жінку, але спонукала до ще більшої ревності. Почувши ті слова, вона говорить: “Так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх” (в. 27). Бачиш, для чого Господь барився досі? Для того, щоби зі слів жінки ми пізнали всю силу її віри. Бо дивися, як Господь відразу ж уславив і увінчав її, кажучи: “О жінко! Велика віра твоя” (в. 28).
З подивом і похвалами Він відпустив ту, котрій спочатку не відповів. “Велика, – говорить, – віра твоя”. Справді, “велика віра” – бачити, як Господь не один чи два рази, але багаторазово відхиляє прохання, й не поринути в смуток, не відступити, а неослабно прикликати Господа і схилити Його до виконання прохання. Отже, “нехай буде тобі, – говорить, – як ти хочеш”. Чи бачиш, як Той, хто раніше не відповів їй, тепер із похвалою дає їй Свої дари? Бо не просто дослухався до її прохання, але прославив і увінчав її. Словами “о жінко” Він показав, як Сам подивувався її вірі, й словами “велика віра твоя” відкрив нам її багатство. Потім говорить: “Нехай буде тобі, як ти хочеш”. Скільки хочеш, скільки бажаєш, стільки й даю тобі; твоє невідступне прохання виявляє, що ти є гідна його виконання. Бачите тепер непохитність жінки? Бачите причину, чому барився Господь і навіщо відкладав виконання прохання, – для того, щоби зробити її славнішою.