Навіщо ти боїшся бідності? Навіщо бажаєш багатства? Боюся, кажеш, щоби не примусила скрута йти до чужих дверей і просити в ближнього. Часто я чую, що многі моляться про це й кажуть: не дозволь мені, Господи, колись потребувати людської допомоги. Чуючи це, дуже сміюся, бо такий страх личить лише дітям. Бо щоденно й у всьому ми потребуємо допомоги один одного. А тому такі слова властиві лише нерозсудливій і гордовитій людині, котра не знає добре властивості людських потреб.

Хіба не бачиш, що всі ми маємо потребу один в одному? Воїн – у художникові, художник – у купцеві, купець – у хліборобові, слуга – у панові, пан – у слузі, бідний – у багатому, багатий – у бідному, той, що нічого не має – у тому, хто подає милостиню, той, хто подає – у тому, хто приймає. І той, котрий приймає милостиню, задовольняє найбільшу потребу й найвищу за всі інші потреби. Якщо би не було жебраків, то багато що втратилося б для нашого спасіння, бо нам нікуди було би збувати своє майно. Тому жебрак, який, мабуть, непотрібніший за всіх, виявляється найкориснішим за всіх.

Якщо ж тобі соромно мати потребу в іншому, то нічого більше не залишається тобі, як умерти. Бо, хто соромиться цього, тому не можна й жити. Але не можу, кажеш, витерпіти гордого погляду. Навіщо зводиш наклеп на іншого? Цим ти сам себе викриваєш у гордості; бо й те є гордість, якщо не терпиш пихатості гордої людини. Навіщо ж того, що не вартує ніякої уваги, ти боїшся, тремтиш; а через те жахаєшся й убозтва? Який би ти не був багатий, завжди матимеш потребу у великій кількості людей – і кращих, і гірших за тебе: бо, чим більше ти багатієш, тим більше робиш це необхідним для себе.

Отже, ти сам не знаєш, про що молишся, коли просиш багатства для того, щоби ні в кому не мати потреби. Ти чиниш так само, як той, хто, вступивши в море, де потрібні й матроси, й корабель, і багато інших приладів, став би молитися про те, щоби йому ні в кому не мати потреби. Якщо ти справді бажаєш не дуже мати потребу в інших, то проси для себе убозтва. Будучи убогим, якщо й матимеш у кому потребу, то попросиш у нього лише хліба чи одягу. А ставши багатим, матимеш потребу просити і про маєтки, і про будинки, і про доходи, і про нагороди, і про чини, і про безпеку, і про славу; тобі знадобляться і князі, й не лише князі, а й підпорядковані їм жителі міст і сіл, купці й лихварі.

Чи бачите, що такі слова вкрай нерозумні? Бо скільки би тобі не видавалося страшним мати в комусь потребу, проте аж ніяк неможливо позбутися цього. Якщо хочеш уникнути галасливого натовпу, – що дозволено, – то втікай до спокійної пристані убозтва, зречися безлічі житейських справ і не визнавай за безчестя мати потребу в іншому. Так улаштував Бог через несказанну премудрість Свою. Бо коли маємо потребу один в одному, чи сама необхідність у взаємній допомозі не єднає нас узами дружби? А якщо би ми могли самі задовольняти свої потреби, то чи не стали би неприборканими звірами? Тому Бог силою й необхідністю підкорив нас один одному, й ми щоденно спілкуємося один з одним. Якщо би Він зняв цю вузду, хто би став шукати дружби ближнього?

Отож не будемо визнавати цього безчесним, не станемо молитися й казати: не дай нам, Боже, потребувати допомоги іншого; навпаки, будемо молитися так: не дозволь, Господи, щоби в часі нашої потреби відмовили нам ті, котрі можуть надати допомогу. Не потребувати допомоги іншого, а красти чуже – ганебно. Але ми ніколи не молимося про це й не кажемо: не дозволь мені побажати чужого. Навпаки, мати потребу в іншому видається нам жахливим. Апостол Павло багаторазово терпів нужду й не соромився, а радів і хвалив тих, хто виявляв до нього прихильність, кажучи: “ви й …раз і два присилали мені на потреби” (Флп. 4:16); і ще: “Від інших церков я одержував плату для служіння вам” (2Кор. 11:8). Отже, соромитися цього властиво не розумно-вільній, але розніженій, зіпсутій і безумній душі. Бо й Богу так хочеться, щоби ми мали потребу один в одному. Тому не мудруй понад міру.

Зібрання повчань