Навчимося просити в Бога того, що слід просити в Нього. Ні втішні обставини цього життя, ні сумні не містять у собі достатньої причини для смутку й для втіхи, але ті та інші не вартують нашої уваги і збігають із більшою швидкістю, через що справедливо й називаються шляхом, бо проминають і не можуть залишатися надовго. Проте майбутнє й те, й інше залишається навіки – як покарання, так і царство. Отже, стосовно майбутнього будемо докладати велике старання, щоби одного уникнути, а другого досягти. Бо яка користь від насолоди земної? Сьогодні вона є, а завтра її немає; сьогодні вона – цвіт гарний, а завтра – порох розсіяний; сьогодні – вогонь палаючий, а завтра – попіл остиглий.

Та не такі блага духовні: вони завжди сяють і квітнуть і з кожним днем стають прекраснішими. Те багатство ніколи не гине, ніколи не переводиться, ніколи не вичерпується, ніколи не піддає хвилюванню, заздрості чи осудженню, не занапащає тіла, не розтліває душі, не збуджує заздрості, не викликає ненависті, тим часом як усе це поєднано з багатством земним. Та слава не доводить до безумства, не породжує пихатості, ніколи не минає й не затьмарюється. Спокій і втіха на небесах також безперервні, завжди незмінні й безсмертні; бо не можна знайти для них ні краю, ні кінця. Тож побажаємо, умовляю вас, цього життя. Якщо будемо його бажати, то вважатимемо за ніщо блага сьогочасні, але будемо зневажати їх, сміятися над ними. Бо все, що має кінець, не дуже жадане.

Усе, що закінчується, що сьогодні є й чого завтра немає, хоча би то було щось і дуже важливе, – усе це видається надто малим, не вартим уваги. Отож будемо любити не швидкоплинні, не скороминучі блага й зникаючі, але блага постійні й незмінні, щоби й сподобитися їх через благодать і людинолюбство Господа нашого Ісуса Христа, через Котрого і з Котрим Отцю, разом зі Святим Духом слава нині й повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Зібрання повчань