Багато хто каже: природа спонукає мене до гріха; я люблю Христа, але природа ставить мене в необхідність грішити. Якщо би насправді ти грішив з примусу й проти волі, для тебе було би ще помилування. Якщо ж ти падаєш через недбальство, тоді не може бути до тебе ніякої поблажливості. А втім, розглянемо саме це, тобто що буває причиною гріхів – чи бідність і неволя, чи лінивство й цілковита безпечність?

Сказано, наприклад: “Не вбивай”. Яка необхідність, який примус робити це? Навпаки, щоби вбити, треба вдатися до насильства над собою. Хто насправді з-поміж нас, без насильства над собою, наважиться встромити меч у горло ближнього й закривавити свою руку? – Ніхто. Чи бачиш? – навпаки, щоби скоїти цей гріх, потрібно багато примусу й насильства над собою. Бог уклав у нашу природу силу, котра спонукає любити інших. “ Усяка тварина, – сказано, – любить подібне собі, і всяка людина – ближнього свого” (Сир. 13:19).

Поглянь, для чесноти від природи маємо насіння; пороки ж суперечать природі, а тому, якщо вони більше панують над нами, то це саме є ознакою нашої безпечності. А що блуд? До нього притягує яка потреба? Звичайно, – скажуть, – тиранство похоті. Як так, скажіть мені? Хіба не можна мати жінку й цим знищити це тиранство? Але якась любов, скаже мені хтось, опанувала мною до жінки ближнього. Це ще не є необхідність, бо любов не є справа необхідності, ніхто не любить через необхідність, а за власним бажанням і доброю волею. Злягатися – це може бути і необхідність; але любити ту або іншу – це вже не є справа необхідності.

Й перелюб не є наслідок потягу до злягання, а наслідок пихи, чуттєвого подразнення і надмірної хтивості. Що, скажи мені, згідніше з розумом: чи мати свою жінку – спільницю народження дітей, чи шукати якоїсь незнайомої? Хіба не знаєте ви, що самі злягання спричинюють єднання? Отож розпуста не є справа природи. Я не звинувачую пожадливості, але пожадливість дана нам для шлюбу і для дітородіння, а не для розпусти й розтління. І закони громадянські, як відомо, ставляться поблажливо до злочинів мимовільних.

Та гріха, власне, немає жодного, котрий би випливав з необхідності, але всі вони залежать від зловживання волею. Бог не так створив природу, щоби необхідно треба було грішити; якщо би це було так, тоді не було би й покарання. А про те, що справді робиться з необхідності й примусу, ми не починаємо й розмови, і Бог не покарає за це, бо Він людинолюбний і добрий. – А що, злодійство чи не є необхідною справою? Так, скажуть, до нього примушує бідність.

Ні, бідність заставляє працювати, а не красти; таким чином вона робить протилежне. Злодійство походить через лінивство; бідність, звичайно, повинна породжувати не лінивство, а працелюбство; тому злодійство є наслідок недбальства. Зауваж це! До того ж, скажи мені, що трудніше, що неприємніше: чи проводити ночі без сну, проломлювати стіни, блукати в темряві, повсякчас непокоїтися й готуватися до вбивства, тремтіти й умирати від страху, чи щоденно присвячувати себе праці й разом із задоволенням насолоджуватися безпекою? Звичайно, останнє легше!

І оскільки воно легше, то більша частина людей і наважується краще на нього, ніж на перше. Чи бачиш, що чеснота відповідна природі, а порок протилежний до неї, – як хвороба і здоров’я. І ще: яка, наприклад, необхідність змушує обманювати й божитися? Немає ніякої необхідності, ніякої неволі; але ми це робимо з доброї волі. Нам не вірять, – скажете ви, – не довіряють настільки, наскільки би ми хотіли. Але треба старатися здобувати довіру більше своєю поведінкою ніж клятвами.

Через що, скажи мені, одним ми не віримо й тоді, коли вони присягаються, а інших вважаємо людьми, котрі заслуговують на довіру й без клятви? Отже, у клятвах немає ніякої необхідності. Якщо буває, що дехто говорить іншому: я тобі вірю, каже, й без клятв, тобі ж не вірю, незважаючи на твої клятви, – то значить, що клятви зайві й більше викликають недовіру ніж довіру. Хто схильний до клятв, той, не можна сказати, щоби робив честь своєму благородству й характеру. І хто рішуче в будь-якому випадку використовує клятву, той ніколи не має в ній нагальної потреби; проте, хто ніколи не вдається до клятви, той може здобути з неї користь.

Можливо, клятва потрібна для переконання інших? Аніскільки! Ми бачимо, що ті, котрі не присягаються, користуються більшою довірою. – І ще: чи є якась потреба чинити прикрості іншим? Звичайно, скажеш. Внутрішній жар збуджується, розпалюється й не дає душі спокою. Ні, не від внутрішнього жару походить о, людино, прикрість, а від малодушності! Якщо би прикрість походила від сердечної гарячливості, то всі би чинили прикрості, й безперестанку би їх чинили. Ми маємо гарячливість у серці не для того, щоби чинити прикрості ближнім, але щоби навертати тих, які грішать, щоби вставати самим після падіння, щоби не бути лінивими.

Внутрішній жар укладений у нас, як якесь жало, щоби ми виявляли його супроти диявола, щоби з силою відбивали його напади; а не для того, щоби нам повставати один проти одного. Ми маємо зброю не для того, щоби воювати з самими собою, а щоби застосовувати її у війні з ворогом. Ти гнівливий? Будь такий щодо своїх гріхів, картай свою душу, свою совість, будь суворим і грізним суддею й карателем своїх власних гріхів. Ось користь гніву; саме для цього Бог і вклав у нас здатність гніватися.

І ще: чи здирництво буває наслідком необхідності? Ні! Яка нужда, яка сила, скажи, спонукає грабувати? Бідність примушує, – скажеш ти, – і страх не мати найнеобхіднішого. Але саме через те самому тобі й не слід бути здирником; багатство, здобуте неправдою, неміцне. Ти чиниш так само, як коли би хтось, будучи запитаний: навіщо це він на піску будує собі дім? – відповідав: щоби сховатися від холоду й дощу. Але саме для цього й не треба би ставити дім на піску, бо тоді дощ, бурі й вітер швидко можуть зруйнувати його. Тому, якщо хочеш розбагатіти, то не будь здирником; якщо хочеш залишити дітям багатство, здобудь багатство чесне, – якщо буває таке багатство!

Зібрання повчань