Будемо жити так, щоби не ганьбилося ім’я Боже. Тобто не будемо ні ганятися за людською славою, ні поводитися так, щоби про нас склалася погана думка, але будемо дотримуватися відповідної міри й у тому, й у другому, “…серед непокірного й розбещеного роду, – сказано, – в якому ви сяєте, як світила у світі” (Флп. 2:15). Бо на те й поставив Він нас, щоби ми були схожі на світила, щоби ми стали вчителями інших, щоби ми стали закваскою, щоби ми поводилися з людьми як Ангели, і з малими дітьми – як чоловіки; з людьми духовними – як духовні, щоби й ті отримали користь, щоби й ми стали насінням і приносили рясний плід.

Непотрібні були би слова, якщо би життя наше сяяло в такій мірі; непотрібні були би вчителі, якщо би ми творили добрі діла. Ніхто не залишився би язичником, якщо би ми були такими християнами, як належить. Якщо би ми дотримувалися заповідей Христових, якщо би ми добросердно терпіли образи й крадіжки, якщо би ми, зазнаючи докорів, благословляли; якщо би, зазнаючи образи, ми віддавали добром; то ніхто не був би таким диким, щоби не навернутися до істинної віри, якщо би так усі поводилися. І щоби ви дізналися про це, наведу приклад: один був Павло, і стільки людей привернув до себе. Якщо би ми всі були такими, то скільки би світів ми навернули?

Зараз християни численніші за язичників. Проте, якщо іншим мистецтвом один може навчити сто отроків, тут, не зважаючи на те, що є багато вчителів і що їх значно більше ніж учнів, ніхто не приєднується. Бо учні дивляться на чесноти наставників і, якщо бачать, що й ми бажаємо того ж самого, того ж шукаємо, тобто почестей і влади, то як вони можуть відчути повагу до християнства? Вони бачать життя порочне, земні душі, що ми настільки ж пристрасні до грошей, як і вони, тремтимо, боїмося бідності нарівні з ними; у хворобах, як і вони, нарікаємо; як вони, – любимо владу й силу і, страждаючи сріблолюбством, намагаємося вловити слушний момент. Отож задля чого вони будуть вірувати? Задля знамень? Але їх уже немає. Задля життя праведного? Але воно вже занепало. Задля любові? Але її й сліду ніде не видно.

Внаслідок цього ми дамо звіт не тільки в гріхах, але й у смерті інших людей. Отже, принаймні, тепер встанемо, будемо пильнувати, покажемо на землі життя небесне, будемо говорити: “А наше життя – на небесах” (Флп. 3:20), й на землі станемо здійснювати подвиги. Але й у нас, скаже інший, були великі мужі. Яким чином я стану вірити йому, може заперечити язичник? Я не бачу, щоби ви робили те ж саме, що вони робили. Бо якщо треба про це говорити, то й ми, скажуть вони, маємо великих філософів, життя котрих гідне подиву. Але ти покажи мені другого Павла чи Іоанна; зрештою ти неспроможний зробити це. Як після цього не стане сміятися над такими нашими розмовами язичник? Як йому не залишитися у своєму невіданні, якщо він бачить, що ми мудрі тільки на словах, а не на ділі?

Бо зараз за одну копійку кожен готовий і вбити, й бути вбитим, а через клаптик землі ти розпочинаєш нескінченні позови, через смерть сина спричинюєш замішання. Проте я залишаю поза увагою все інше, над чим слід проливати сльози, а саме – ворожіння, віщування, спостереження прикмет, долю, зображення, пов’язки, ворожбитство, приспівування, чаклунство. Воістину, великі ці злочини й цілком можуть викликати гнів Божий; бо навіть після того, як Він послав Сина Свого, ми наважуємося творити це. Що ж залишається нам робити? – Нічого більше, як тільки плакати. Бо ледве менша частина світу врятується. Будемо шукати втіхи в тому, щоби покаятися в гріхах і триматися доброго шляху, котрий веде на небо, щоби ми могли отримати Царство Небесне.

Зібрання повчань