Очікування Благої Звістки стародавнім людством
Євангеліє – слово грецьке. У перекладі означає «Блага звістка». Блага звістка! Як це оцінити?
Десь далеко-далеко в холодній, негостинній чужині поневіряється близька для вас людина. Ви нічого про неї не знаєте. Пропала. Де вона? Що з нею? Чи жива? Чи здорова? Можливо, зубожіла, усього потребує… А навколо холодні, байдужі чужі люди… Нічого не відомо. Крається серце, сумує. Хоч би одне слово: жива чи ні? Ніхто не знає, ніхто не скаже. Ах, як тужливо! Господи, пішли звісточку!
І ось одного прекрасного дня стукіт у двері. Хто там? Листоноша приніс лист! Від кого? Невже? Так, так… На обороті листа знайомий милий почерк: неправильні великі літери, його почерк. Звісточка від нього. Що він пише? Ви квапливо розриваєте конверт і читаєте із завмиранням серця. Слава Богу! Усе гаразд: він живий, здоровий, усім забезпечений, збирається повернутися… Серце наповнюється вдячною радістю. Господи! Як Ти милостивий! Ти не забув, Ти не залишив, Ти не відкинув убогої молитви! Як дякувати Тобі, Творцю?
Таке враження від Благої звістки. Але в особистому житті це виглядає порівняно слабо.
Чому ж Євангеліє називається Євангелієм? Чому воно є Благою звісткою?
Це звісточка з потойбічного світу на грішну землю. Звістка від Бога людині, що страждає, поневіряється в гріху; звістка про можливість відродження до нового, чистого життя; звістка про світле щастя і радість майбутнього; звістка про те, що усе вже для цього зроблено, що Господь віддав за нас Свого Сина. Людина так довго, так пристрасно, так тужливо чекала цієї звістки.
Послухайте, я розповім вам трохи про те, як жили люди до приходу Спасителя, як вони терпіли і напружено чекали звісточки, яка вказала б їм новий, світлий шлях і вихід з брудної твані вади і пристрасті, в якій вони борсалися, і ви зрозумієте, чому з такою захопленою радістю вони зустріли цю звістку, чому назвали її Благою і чому для людини не було і не могло бути іншої, радіснішої, більш благої звістки, ніж Євангеліє.
Весь світ перед тим, коли мав прийти Спаситель, стогнав у сталевих лещатах Римської держави. Усі землі, що були розташовані навколо Середземного моря і складали тодішній європейський цивілізований світ, були завойовані римськими легіонами. (Говорити про життя людства того часу – це означає говорити майже про один Рим.) Це був розквіт римської могутності, епоха Августа. Рим зростав і багатів. Усі країни слали свої дари сюди або як данину, або як товари для торгівлі. Незлічені скарби збиралися тут. Недаремно кесар Август любив говорити, що він перетворив Рим з кам’яного в мармуровий. Неймовірно багатіли вищі верстви – патриції і вершники. Втім, народ від цього не вигравав і під золотою мішурою зовнішньої пишноти імперії таїлося багато горя, убогості і страждання.
Але, як не дивно, і вищі багаті верстви не почували себе щасливими. Багатство не рятувало їх від смутку, нудьги і іноді від туги відчаю. Навпаки, цьому сприяло, народжуючи пересиченість життям. Один з перших багачів того часу, сам імператор Тиверій, являє чи не найсумніший зразок цієї пересиченої нудьги. Він – на острові Капрі в дивній мармуровій віллі; навколо плескалися блакитні хвилі Неаполітанської затоки; чудова, яскрава південна природа посміхається йому і свідчить про щастя і радість життя, а він пише сенату: «Я помираю щодня… і навіщо живу – не знаю».
Так жила римська знать, дозвільна, пересичена, яка втратила смак до життя, незадоволена ні своїм багатством, ні своєю могутністю.
Народ, або, вірніше, міські верстви, той натовп, який наповнював вулиці Риму, навряд чи почував себе цілком щасливим. Втім, і тут життя із зовнішнього боку могло здаватися іноді святом. Ті золоті потоки багатства і розкоші, які стікалися в Рим з усіх країн, хоча і в невеликій мірі, але досягали і римської черні. Від імператора і сановних патриціїв у дні урочистих подій і фамільних свят перепадали іноді значні подачки. Нерідко практикувалася дармова роздача хліба. Римські громадяни, крім того, могли торгувати своїми голосами при виборах у сенат або на муніципальні посади.
Для натовпу влаштовувалися в цирках і театрах дармові прекрасні видовища. Усе це створювало умови легкого, дозвільного життя і привертало з провінції маси гулящого люду. Мало-помалу в Римі та інших великих містах скупчилися величезні натовпи дозвільних, неспокійних, ледачих людей, які звикли жити за державний кошт, єдиним бажанням і постійним криком яких було: «Хліба і видовищ!»
Але, виплачуючи цьому натовпу подачки зі своїх колосальних багатств, імператор і римська знать ставилися до нього неприховано зневажливо і з варварською жорстокістю. Траплялося іноді в цирках, де переважали криваві видовища гладіаторських боїв і цькування людей дикими звірами, що усі жертви, призначені для звірів, були розтерзані, а жадання крові і в звірах, і в глядачах ще не було насичене. Тоді імператор наказував викинути на арену до звірів декілька десятків безкоштовних глядачів з простолюддя, що заповнювали амфітеатр. І цей наказ виконувався при гучному реготі і оплесках знаті.
Ці маленькі ілюстрації показують, наскільки непривабливим було життя громадян цих верств, незважаючи на враження уявної легкості і безтурботності.
Якщо суспільними сходами ми спустимося ще нижче, до рабів, то тут ми знайдемо тільки безперервні страждання і безпросвітне горе. Раб не вважався навіть людиною. Це був просто інструмент, річ, господарська приналежність. Убити, понівечити раба хазяїн міг без жодних перешкод: за це він ні перед ким не відповідав, як не відповідав за зламану лопату або за розбитий горщик.
Таким чином, в усіх верствах римського суспільства життя було важким, безрадісним, гнітючим: пересиченість життям, нудьга, розчарування у вищій знаті, безправ’я, пригноблення, страждання в нижчих верствах. Шукати радості, заспокоєння, розради було ніде. Язичницька релігія не давала людині жодного полегшення. У ній не було тієї благодатної таємничої сили, яка одна тільки може заспокоїти, підбадьорити і зміцнити стражденне серце і сумовитий дух. Крім того, римська релігія часів пришестя Христа Спасителя дуже багато що запозичила зі східних культів, повних похітливості і розпусти. У безумних, безпутних оргіях Сходу можна було знайти сп’яніння, тимчасове забуття, але після цього скорбота ставала ще гострішою, відчай ще глибшим.
Язичницька філософія також не могла задовольнити людину, оскільки вона учила тільки про земне щастя і не звільняла збентежений дух від оков світу і матерії. Два напрями панували в тодішній філософії: епікурейство і стоїцизм.
Епікурейці вчили: наука бути щасливим полягає в тому, щоб створювати для себе приємні відчуття; всяка надмірність тягне за собою болісні відчуття, тому треба бути помірним в усьому, навіть у насолодах, але ця помірність, так само як і сама чеснота, не складає мети для людини, а служить лише найкращим засобом до насолоди. Стоїки брали кращі сторони в людині. Ти вільний, казали вони, отже, ти єдиний пан собі. Воля твоя має цілком належати тобі; щастя полягає в пануванні над самим собою. Скорбота, гоніння і смерть для тебе не існують: ти цілком належиш собі і ніхто не відніме тебе в тебе самого, а це усе, що треба мудрецеві.
Чого бракувало філософії – це божественного елементу. Той бог, якого вони називали природою, не має жодних переваг перед богами, проголошеними язичницькою релігією і міфологічними оповідями. Бог філософів – не живий, особистий Бог, а доля, невблаганна і сліпа, під ударами якої людина впадає у відчай і гине.
Крім того, філософія була абсолютно недоступна народному розумінню і сприймалася лише невеликим колом обраних мудреців. Тому шукати в ній розради маса не могла.