Сила і велич Господа Ісуса Христа (Мк. 1:14-34)

Євангеліст Марко майже завжди зображується з левом. Це його емблема. Емблема влади, сили, царственої величі. В ореолі цієї сили і величі хотів євангеліст зобразити Господа Ісуса Христа. Ось чому йому присвоєна ця емблема. Дійсно, в оповіданні святого Марка особа Господа Ісуса Христа особливо часто і яскраво виступає з цими рисами – Божественної величі і духовної сили.

У першому ж розділі Євангелія кілька разів відзначаються ці риси. Владне правдиве слово Господа Ісуса Христа чуже підлабузнюванню і догоджанню: «І дивувалися вченню Його; бо Він учив їх, як Такий, що має владу, а не як книжники» (Мк. 1:22). Книжники шукали тільки успіху і слави і, щоб заслужити оплески натовпу, часто лестили його пристрастям і виправдовували його забобони. Господь був чужий цій слабкості.

Його спокійна, упевнена влада над злими духами: «І заборонив йому Ісус, кажучи: замовкни і вийди з нього. І стряс його дух нечистий і, скрикнувши гучним голосом, вийшов з нього» (Мк. 1:25,26).

Те незвичайне враження, яке чинив прояв Його сили на глядачів: «І вжахнулися всі так, що один одного питали: що це, що це за нове вчення, що Він владно і духам нечистим наказує, і вони слухаються Його?» (Мк. 1:27)

Його величезна сила зцілень, яка діє вмить і лікує радикально: «Теща ж Симонова лежала в гарячці; і зразу сказали Йому про неї. І, підійшовши, Він підняв її, взявши її за руку; і гарячка зараз же залишила її, і вона почала слугувати їм» (Мк. 1:30,31).

Різносторонність цієї цілющої сили, що виліковувала найрізноманітніші хвороби: «Надвечір, коли заходило сонце, приносили до Нього всіх недужих і біснуватихІ Він зцілив багатьох, що страждали всякими недугами; вигнав багатьох бісів» (Мк. 1:32,34).

Таким чином, вже в наведених кількох віршах Господь Ісус Христос постає перед людьми як незвичайний пророк, «сильний ділом і словом» (див. Лк. 24:19).

Його сила дійсно незвичайна. Вона позначається в усьому. У Його словах, у Його вчинках і найбільше в Його впливі на інших людей. Йому досить тільки сказати Симонові і Андрію, рибалкам: «Ідіть за Мною… І вони відразу ж, покинувши свої сіті, пішли за Ним» (Мк. 1:17,18). Досить призвати братів Зеведеєвих, Якова і Іоанна, зайнятих лагодженням сітей, «і вони, залишивши батька свого Зеведея в човні з наймитами, пішли за Ним» (Мк.1:20). Чарівливість особи Господа Ісуса Христа, та духовна сила, яка чудесним чином залучає до Нього серця чистих і чесних людей, величезна.

Ми не ставимо тут питання, у чому секрет цієї сили. Для нас дорогоцінне інше зауваження Спасителя в Євангелії від Іоанна, де Він обіцяє Своїм послідовникам, що кожен з них може придбати цю духовну силу. «Хто вірує в Мене, – запевняє Він, – діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить» (Ін. 14:12).

Яке велике обіцяння!

Мати силу, яку мав Христос! Силу, якої не витримують і страшаться демони! Боротися з ними і перемагати, очищаючи своє життя і свою душу від їх отруйного, згубного впливу, що постійно затьмарює шлях до досконалості! Більше того: залучати і інших людей до Господа Ісуса Христа, робити і інших учасниками вічного блаженства! Хіба це не велика радість і щастя?

Але як придбати цю силу?

Строго кажучи, усе вчення Господа Ісуса Христа є відповіддю на це питання. Євангеліє в послідовно розкриває перед нами той довгий і важкий шлях, яким має пройти вірний, щоб виконати Христовий заповіт: «Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48).

Шлях придбання Господньої сили

Велика духовна сила, яку Господь обіцяє вірним Своїм учням, отримується лише наприкінці того шляху, на вищих рівнях досконалості. Але перший рівень, перший крок, який має для цього зробити людина, абсолютно ясно відмічають слова цього уривка: «Покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мк.1:15).

Цим починається проповідь Спасителя. Про це ж проповідував Його великий Предтеча. З цього має починати всяка людина, яка доручила себе керівництву Господа Ісуса Христа.

Як перший крок і як обов’язкова умова можливості вдосконалення потрібні два зусилля волі:

  1. «покайтеся!» і
  2. «віруйте в Євангеліє!»

Ми знаємо, що покаяння в глибокому значенні цього слова не є просте скруха про гріхи або відраза до свого гріховного минулого, ще менш означає воно формальну сповідь: значення слова набагато глибше. Це рішучий перехід життя на нові рейки, повна перестановка усіх цінностей у душі і серці, де за звичайних умов на першому місці стоять світські турботи і цілі тимчасового, переважно матеріального життя, а усе високе і святе, усе, що пов’язане з вірою в Бога і служінням Йому, відтіснене на задній план. Людина не відмовляється зовсім від цих високих ідеалів, але згадує про них і служить їм крадькома, боязливо, у рідкісні хвилини духовного просвітлення. Покаяння припускає докорінну перестановку: на першому плані завжди, скрізь, в усьому – Бог; позаду, після усього – світ і його вимоги, якщо тільки їх не можна абсолютно викинути геть з серця. Говорячи інакше, покаяння вимагає створення нового, єдиного центру в людині, і цим центром, куди сходяться усі нитки життя, має бути Бог.

Коли людина зуміє з’єднати усі свої думки, почуття і рішення з цим єдиним центром, тоді з цього і створиться та цілісність, монолітність душі, яка дає величезну духовну силу. Крім того, людина з таким влаштуванням шукає виконання тільки волі Божої і врешті-решт може досягти повного підпорядкування або злиття своєї слабкої людської волі зі всемогутньою волею Творця, і тоді сила її зростає до божественної сили творення чудес, бо тоді діє не вона, але в ній діє Бог.

Такий у загальних рисах процес розвитку духовної сили в людині.

Чому апостоли могли отримати цю силу творення чудес і чарівливість особистості і проповіді, що зробила їх могутніми і майстерними «ловцями людей» (Мк.1:17)? Саме тому, що єдиним, усеосяжним центром для них був Бог, і Його волю виконували вони як вищий закон життя. Цікаво вдуматися в історію їх покликання. Одне Господнє слово, один заклик: «Ідіть за Мною!» – і усе забуто і кинуто: човен, сіті, увесь мізерний інвентар рибальського ремесла, навіть батько… Зрозуміло, що для цих людей Бог був найдорожче в житті, і коли Його воля звучала закликом, ніщо не могло їх зупинити. Хто уміє з такою готовністю відгукнутися на Божий заклик, той піде далеко; і хто може так повно, так цілісно, без сумнівів і коливань віддатися волі Божій, той, поза сумнівом, отримає від Господа великі дари і велику духовну силу.

Підміна Бога людьми

Слід зізнатися, що нині таких цілісних людей, як Христові апостоли, повних глибокої віри і духовної сили, вкрай мало. Коли озираєшся на своє життя і на життя сучасного суспільства, із сумом бачиш, що не віра рухає нами і не Бог є для нас центром. Ми підмінили цей великий життєдайний центр іншими.

У німецького філософа Ніцше зображений божевільний, який з диким блукаючим поглядом бігає містом і, задихаючись, кричить: «Ми Бога убили!».

Звісно, це неправда. Ні віру в Бога, ні релігійну ідею взагалі в людстві убити неможливо. Але її можна значною мірою підмінити. Витравити з душі релігійне почуття абсолютно не можна, але йому можна дати хибний, односторонній напрям. Людина часто намагається замінити Бога чимось іншим.

Це зроблено вже в першому гріхопадінні. Досвідчена людина свою волю поставила на місце волі Божої, поставила себе вище і захотіла обожнити себе… через знання. Ви пам’ятаєте, чим спокушає диявол Єву?

«І сказав змій жінці: чи дійсно сказав Бог: не їжте ні від якого дерева в раю? І сказала жінка змію: плоди з дерев ми можемо їсти, тільки плодів з дерева, яке посеред раю, сказав Бог, не їжте їх і не доторкайтеся до них, щоб вам не померти. І сказав змій жінці: ні, не вмрете, але знає Бог, що того дня, коли ви з’їсте їх, розкриються очі ваші, і ви будете, як боги, що знають добро і зло. І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його і їла; і дала також чоловікові своєму, і він їв» (Бут. 3:1-6).

Якби Євою керувала тільки віра, відданість і любов до Бога, то вона сказала б змію: «Гаразд… Нехай ти правий. Нехай ми отримаємо знання! Але якою ціною?! Порушити заповідь і піти наперекір Божій волі, зрадити Бога, відштовхнути Його своїм непослухом! Ні, Господь для нас найдорожчий… Дорожчий за твоє знання і за таку ціну – за ціну розриву з Богом – нам не потрібне знання… Знання нам Бога не замінить!»

Єва цього не сказала. Обіцяне дияволом знання здалося бажанішим довірливого і беззаперечного виконання Божої волі і, можливо, на короткий момент затулило Бога. Спокуса здолала. Гріх стався.

Відтоді люди постійно підміняють Бога. Найчастіше підміняють кумирами своїх пристрастей. Вони служать похоті, пожадливості, гордості, самолюбності, марнославству і т. ін. Неможливо перерахувати все ті кумири, яким люди поклоняються замість того, щоб служити єдиному істинному Богові.

І як би передбачаючи це, законодавство Синайське, дане Богом Мойсеєві, у другій своїй заповіді свідчить: «Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм» (Вих. 20:4,5).

Безпосереднім чином заповідь ця спрямована проти ідолопоклонства, яким часто заражався Ізраїльський народ від сусідів-язичників, і забороняє поклоніння язичницьким істуканам. Але оскільки до ідолопоклонства тягнуло євреїв не переконання в його істинності, а найсильніше і найчастіше їх чуттєвість і пристрасність, що знаходили собі задоволення в певних культах, особливо в східних – Ваала, Молоха та інших, то друга заповідь забороняє всяку пристрасть, яка може стати кумиром і затьмарити Бога. Інакше кажучи, нею забороняється всякий інший центр, придуманий людиною замість Бога.

Але навіщо така заборона? Чому єдиним центром для людини має бути тільки Господь і ніщо не більше?

Людські центри, яким люди поклоняються і яким служать, вносять роз’єднання в людство. Багато з них, особливо центри нижчих рівнів, як, наприклад, багатство, нажива, ласолюбство, марнославство, ведуть до відкритої і неминучої ворожнечі. Інші, можливо, і не викликають явної ворожнечі, але все-таки людей не об’єднують і об’єднати не можуть. Врешті-решт, усі вони надто дрібні і мізерні, щоб задовольнити, захопити і об’єднати усіх. У кожної людини свої смаки, свої пристрасті, свої цілі. Скільки голів, стільки і думок. Один любить науку, другий віддає перевагу поезії, третій обирає живопис. Ясно, що при різноманітності цих цілей люди підуть різними шляхами і об’єднати їх між собою дуже важко. А тим часом єднання це потрібне для людського щастя, для миру і згоди в житті, для загальної боротьби з його злом і перемоги над ним.

Крім того, усі ці кумири, винайдені людиною, не дають їй повного задоволення. Ними можна захоплюватися, їм можна поклонятися, за ними можна ганятися, але жити ними не можна. Істинного життя в них немає.

У наступному розділі ми розберемося в цьому детальніше.

<< Проповідь Іоанна Хрестителя (Мк. 1:1-13)

Кумири роду людського >>