Кумири роду людського
Усі людські кумири, які можуть служити для людини центрами життя, можна розбити на три категорії.
Перша група – найгрубіших, найнизинніших пристрастей: обжерливості, похітливості, лінощів, пияцтва і т. ін. Навіть з цих пристрастей люди нерідко роблять собі кумирів і віддають їм усе життя і усі сили. Є немало людей, які віддаються цілком похітливості і розпусті. Без цього для них життя не життя. Здається, немає такої низинної пристрасті, яку людина не обожнила б і на служіння якої не могла б віддати себе в повній мірі.
Пристрасті цього роду люди задовольнити в жодному разі не можуть. Вони можуть дати хвилинну насолоду, довести до сп’яніння, але врешті-решт діють руйнівно не лише на духовну природу людини, але і на її організм. І важкими недугами, тяжкими хворобами доводиться розплачуватися за роки, проведені в брудних насолодах. Більше того: навіть у період найвищої напруги пристрасті, отримувані фізичні задоволення нескінченно слабкіші за бажання, збуджені пристрастю.
Пристрасть невгамовна. Розвиваючись, вона вимагає усе нових, сильніших, витонченіших насолод. А тим часом тіло зношується, стає усе менш сприйнятливим і вже нездатне давати відчуття необхідної сили. Починається жорстокий розлад між пекучими бажаннями пристрасті і неможливістю їх задоволення. Тоді пристрасть тільки мучить людину, але насолод вже не дає.
Кумири другої групи – звичайні пристрасті нашого часу: накопичення земних статків, честолюбство, славолюбство, владолюбство і т. ін. Їх головне зло в тому, що вони роз’єднують людей, неминуче призводячи до ворожнечі і ненависті. Ті так звані блага життя, до володіння якими прагнуть ці пристрасті: багатство, влада і т. ін, поділити порівну між усіма людьми неможливо. Починається запекла боротьба усіх проти усіх за їх володіння, і ненависть, породжена боротьбою, отруює навіть успіхи переможців. Людина не може спокійно насолоджуватися результатами досягнутих перемог, бо вона відчуває, що заздрість і злість переможених супротивників підстерігають її скрізь, що вона тільки пригнічена і прихована, але не убита. Крім того, і тут діє звичайний закон пристрасті: чим більше вона росте, тим менше знаходить способів і засобів задоволення, яке тут залежить від зовнішніх умов, нам непідвладних.
Уявіть собі багача, охопленого жаданням наживи. Його пристрасть росте, як жадання п’яниць, вимагаючи все більших і більших прибутків. Маленькі суми, які радували його раніше, тепер уже не задовольняють. Учора ще він радий був заробленій копійчині – через декілька років він вже на золотий дивиться з презирством. Тепер певне задоволення приносять йому лише сотні червонців. Але як їх придбати? Адже це не залежить від однієї волі людської. Прибутки не поступають з такою швидкістю, як би хотілося. І ось знову незадоволення, тяжкий розлад і томління духу.
Третю групу складають кумири вищого рівня: мистецтво, наука, добродійність, громадська діяльність і т. ін. Служіння людини цим кумирам здається безкорисливим, хоча насправді до нього часто домішуються славолюбство і марнославство. Крім того, вони не ведуть до ворожнечі, принаймні, безпосередньо, бо поле діяльності тут безмежне. Місця і справи вистачить для усіх, і конкуренція починається тут лише тоді, коли до чистого служіння цим кумирам домішуються пристрасті другої категорії: прагнення до наживи, честолюбство і т. ін.
У сучасному суспільстві рівень моральних ідеалів до того знизився, що життя, присвячене кумирам цієї групи, вважається мало не верхом досконалості і чеснот. Подвижники науки, корифеї мистецтва в нас цінуються безумовно вище за скромних подвижників християнства. І проте при найщирішому і безкорисливому служінні цим кумирам, повного задоволення і щастя людині вони не дають і дати не можуть. Бо вони передусім являють лише часткове задоволення потреб людини: у науці знаходить задоволення розум, у мистецтві – почуття і т. ін. Інші сторони душі залишаються без задоволення. У релігії людина захоплюється набагато повніше, бо вона задовольняє усі потреби.
Звичайно в душі віруючої людини релігійна потреба проявляється як прагнення до особистого, живого Бога, Який утілює в Собі усі вищі ідеали людини – істину, добро і красу. В Особі Божій усе це зливається в чудову, нез’ясовну, цілісну гармонію, і, служачи Богові і об’єднуючись з Ним, людина уся переймається цими ідеалами. Усе її життя, діяльність і сама істота пронизуються їх променистими променями. Вже в одному цьому людина знаходить велике щастя, не кажучи про найбільше щастя особистого єднання з Живим Богом.
В основі служіння кумирам третьої категорії лежать ті ж елементи; релігійній потребі – прагнення до істини, добра і краси, чому ці кумири і здаються такими піднесеними. Але, по-перше, ці елементи тут розбиті поодинці. Бо наука є людським вираженням істини, мистецтво – краси, добродійність і громадська діяльність – добра. Вони не зливаються тут усі в одній чудовій симфонії, що повністю полонить усю душу людську, як це має місце в релігії. По-друге, особистий, живий Бог, Який у релігії є носієм і вищим втіленням ідеалів істини, добра і краси, тут підмінений чисто абстрактними, бездушними поняттями, свого роду сурогатами, і ці сурогати, звичайно, не можуть викликати такого чистого і напруженого підйому почуття, як взаємоспілкування з живою, особистою, святійшою Істотою. Ніколи не можна ні науку, ні мистецтво любити так неподільно, так глибоко, як можна любити Бога.
Врешті-решт, поклоніння науці і мистецтву є особливого виду ідолопоклонство, свого роду антропоморфізм, людина тут схиляється перед власним творінням, якщо не своїх рук, то свого розуму і серця. Ось чому тут і не може бути вищого почуття благоговіння. Своє власне дітище можна любити, можна їм навіть гордитися, але благоговіти перед ним навряд чи можливо. Швидше навпаки: тут проявляється якесь по-батьківськи протекційне почуття, і, дійсно, читаючи твори багатьох корифеїв науки, складається враження, що вони або заграють з наукою, або поблажливо ляскають її по плечу. Не може бути тому тут і непохитної упевненості в безумовному праві цього улюбленого дітища на поклоніння. У глибині свідомості найфанатичнішого прихильника науки завжди сидить черв’ячок скептицизму, який крає його серце постійним сумнівом: а раптом тут немає істини! Хіба не може бути ця вивіска глибокодумних висновків і пишних слів тільки ошатним лахміттям, яке прикриває або порожнє місце, або брехню? І помилка і обман цілком можливі! Бо, врешті-решт, це створено лише людиною! А людині властиво помилятися!
І тільки в одному випадку служіння науці і мистецтву є плідним і в повній мірі захоплює людину – це тоді, коли воно зв’язується з релігійною ідеєю; коли, займаючись наукою, людина дивиться на неї як на засіб з’ясувати і зрозуміти таємниці Божого всесвіту і відкрити його вічні закони; коли мистецтвом користується як засобом пробудити в людській душі почуття вищого рівня – любов до Бога або до Його земних проявів в істині, добрі і красі; іншими словами, коли заняття наукою і мистецтвом насправді є служінням єдиному, істинному Богові, представляючи лише особливу форму релігійного життя.
Якщо ж людина втрачає зв’язок з Богом, не до Нього прагне і не в Ньому шукає опори і натхнення, то через необхідність вона змушена шукати їх у своєму убогому розумі і з себе вичавлювати усі елементи наукової праці. А це призводить до банкрутства науки, бо неминуче призводить до сумніву і заперечення наукових аксіом і тим хитає основи науки. Ось чому ті люди, які рухали науку вперед, були зазвичай глибоко віруючими.
Так само і мистецтво процвітає і дає задоволення людині в тому лише випадку, якщо воно пов’язане або безпосередньо з релігією і служить її цілям, або є однією з форм вираження релігійної потреби – служінням істині, добру і красі. Та обставина, що мистецтво завжди розвивалося і процвітало тоді, коли воно розкривало релігійну ідею, як це ми бачимо особливо наочно в італійському живописі, – зовсім не випадковий факт. І навпаки, сучасний футуризм, кубізм і т. ін. є безперечний декаданс, занепад мистецтва, бо люди втратили тут Бога і шукають нового центру у своїй убогій психіці. У результаті виходить вже не мистецтво, а кривляння, клоунська гримаса.
Услід за мистецтвом і наукою і всі форми громадської діяльності оживають і дають людині найвище задоволення тільки у зв’язку з релігією. А якщо так, то який сенс підміняти ідею Бога людськими кумирами? Якщо це кумири вищих рівнів, то вони не дають повного і усебічного задоволення, якщо нижчого, то вони тільки руйнують життя і шкодять людині. «Не роби собі кумира» (Вих. 20:4). Це перша умова розвитку духовної сили.
<< Сила і велич Господа Ісуса Христа (Мк. 1:14-34)