Як зберігати і розвивати духовну силу (Мк. 1:35-45)
«А вранці, ще затемна, вставши, вийшов і пішов у безлюдне місце і там молився» (Мк. 1:35).
Для виконань Свого високого служіння Ісус Христос поза сумнівом мав духовні сили, що нескінченно перевищували сили звичайної людини. Наведений вірш каже нам, якими засобами Він ці сили зміцнював. Цим засобом була молитва. У молитві, у духовному єднанні із Всемогутнім Отцем завжди шукав Він зміцнення, підбадьорення, розради. У цьому єдино невичерпному джерелі всякої сили черпав Він нову силу для Свого служіння. Але коли Він шукав цього єднання з Богом, Він завжди хотів бути один, далеко від людей.
- У наведеному уривку в Марка читаємо: «Ще затемна, вставши, вийшов і пішов у безлюдне місце і там молився».
- У Матфея: «І, відпустивши народ, Він зійшов на гору помолитися на самоті» (Мф. 14:23).
- У Луки: «Він же відходив у безлюдні місця і молився» (Лк. 5:16).
Молитва є Його перша справа. До сходу сонця, коли всі ще спали, Він залишав місто, віддалявся у відокремлене місце, далеко від шуму і людей шукаючи самоти і безмовності, щоб таємно розмовляти з Отцем Своїм.
Палестинська природа розташовує до такої зосередженості. Селище і місто шумні, але поля безмовні; щойно віддаляється людина від останніх будинків, вона занурюється вже в повну тишу. Немає того фонового шуму, який піднімається з моря або чується з лісу. Лише гавкіт собак та віддалене виття шакала зрідка порушує безмовність, що панує над долинами і горами Палестини.
У ці хвилини найвищої напруги духовних сил ніщо не мало відволікати Господа від молитви; ніхто не мав порушувати Його єднання з Богом; ніхто не смів підслуховувати таємничу бесіду Сина з Отцем. Людський голос, нескромний погляд могли б перешкодити цілісності і повноті цього злиття з Богом, і Ісус Христос йшов від людей у пустинні місця.
Але не лише ці хвилини найбільш високих проявів духовного життя оберігав Він від людей: Свої справи, благодіяння, чуда, в яких проявлялися Його духовна сила і любов, Він також хотів робити так, щоб ніхто про них не знав.
Коли Він зцілив прокаженого, читаємо ми: «І, заборонивши йому, негайно відіслав його. І сказав йому: гляди ж, нікому нічого не кажи» (Мк.1:43,44).
З одного боку, Ісус хотів уникнути людської слави, яка найбільше перешкоджала Його месіанському служінню. Він не хотів уславитися чудодієм, і не чудесами думав Він привертати до Себе серця людей. Але, з іншого боку, ця скромність у творенні добра, це прагнення зберегти таємницю духовного життя мають і інші причини. У цій таємниці лежить одна з умов збереження і розвитку духовної сили.
Це ж заповідає Господь і Своїм послідовникам.
- «Стережіться, не творіть милостині вашої перед людьми для того, щоб вони бачили вас… У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя, щоб милостиня твоя була потаємною; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі» (Мф. 6:1,3,4).
- «Ти ж, коли молишся, увійди до кімнати твоєї і, зачинивши двері твої, помолись Отцю твоєму, Який у таїні, і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф. 6:6).
- «Ти ж, коли постиш, намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, – Який у таїні; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф. 6:17,18).
Таким чином, творення добра в християнстві має бути скромне, а духовне, внутрішнє життя оточене таємницею, непроникною для людей і відкритою тільки Богові. Тільки тоді Господь благословляє внутрішню роботу успіхом і дає плід духовному життю. Духовні сили, що були виношені та розгорнулися в тайниках душі, стають тоді настільки могутніми, що самі собою проявляються зовні і приховати їх від інших стає вже неможливим. «Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі».
Чому так? Чому духовне життя, відкрите для інших, убожіє неминуче і не приносить ні плоду, ні нагороди?
Передусім через те, що Бог, Який Один має бути центром духовного життя, у цьому випадку легко може бути підмінений і дійсно майже завжди підміняється якимсь кумиром, найчастіше кумиром марнославства і славолюбства, а це вже послабляє духовну силу людини. Коли людина робить свої справи напоказ, щоб прославляли її люди, вона вже, строго кажучи, перестає думати про Бога і служити Йому Єдиному. Вона служить тоді собі, своїй гордості, своїй самолюбності. Але, служачи собі, вона не має права вимагати нагороди від Бога, бо те, що їй потрібно – славу і похвалу, вона вже отримує як нагороду від людей.
Якщо навіть, починаючи служити Богові, людина цілком чесна у своїх намірах і абсолютно не піклується про власну славу і похвалу від людей, але щиро шукає тільки слави Божої, проте і в цьому випадку фіміам світської слави туманить голову, оплески натовпу призвичаюють до них і породжують пихату любов, і, сама майже не помічаючи того, людина починає їх бажати і шукати, увесь час намагаючись запевнити себе, що вона служить лише Богові. Потрібна велика моральна мужність і стійкість волі, щоб не піддатися спокусі і відштовхнути від себе цю славу світу цього, яка настирно переслідує тих, хто від неї тікає.
Особливо слідує це пам’ятати молодим і недосвідченим, але палким людям, що вступили на шлях служіння Богові. На початках нічим так не спокушає їх диявол, як дурманом слави. Молодість, незвичайність явища, особливо в наш час, коли серед молоді майже вичерпалася і сама віра в Бога, ревнощі до подвигу, ще не упокорені досвідом, успіхи перших поривів – усе це мимоволі збуджує і привертає увагу натовпу. За увагою йде схвалення, повага, шана, іноді преклоніння, і під гіпнозом такого ставлення юний служитель Божий, найщиріший і найскромніший, починає мимоволі почувати себе якимсь незвичайним героєм, який стоїть вище за натовп.
Народжується гордість, яка тішиться досягнутою шаною і вже починає шукати і вимагати її як належну данину поваги до своїх високих рис, яких насправді ще і немає. Людській чутці спокусливо легко повірити і уявити себе гідною похвал, забуваючи, що натовп звичайно є найгіршим цілителем моральних рис і досягнутої висоти душі. Потім настає момент, коли жадоба до слави і людської шани, що пробудилася, вже перестає задовольнятися досягнутими результатами. Починає здаватися, що повага натовпу слабшає, слава меншає, загальна увага вже не така. Тоді людина сама біжить за славою, намагаючись лишити її, і в цій гонитві забуває чисте служіння Богові, вже не заповіді і не волю Божу ставить законом свого життя, але зважає на смаки натовпу, щоб зірвати хоч би хвилинний вибух оплесків, п’янку насолоду, які стали вже звичкою, вдається до фокусів, іноді опускається до шахрайства. Скільки великих моральних сил, скільки палких щирих поривів загинуло таким чином! Скільки обманщиків і шахраїв виникло замість подвижників чистого християнства! О, диявол добре знає силу цієї спокуси, і, ймовірно, немає жодного чесного служителя Божого, якого він не провів би через вогонь цього випробування.