Служіння Господу має бути бездоганне чистим. Чистим має бути і спонукання до нього. Таким чистим спонуканням є любов до Бога, і жодна стороння домішка, особливо якщо в ній є бруд егоїзму і гордості, не може бути тут допущена. Заради власної любові до Бога і заради того, щоб придбати взаємне благовоління Боже, працювали святі подвижники. Але коли людина, служачи Богові, прагне цим шляхом досягти особистої вигоди або слави, тоді цінність її служіння або зменшується, або зводиться до нуля, залежно від кількості егоїстичної домішки.

Нагорода служіння, яка в першу чергу виходить у формі нових духовних дарувань або росту духовної сили, може бути досягнута. Тому необхідно увесь час строго і пильно стежити, щоб ніщо в духовному житті не робилося через сторонні спонукання і щоб черв’ячок марнославства, який чудово уміє ховатися за зовні слушними приводами і софізмами, не заповз у душу; інакше він легко розвинеться в змію, яка висмокче усі духовні сили.

Ось чому святі так остерігалися у своєму житті навіть випадкового цікавого стороннього погляду і оточували свій подвиг глибокою таємницею. Але не лише ця свята боязнь обумовлювала скромність і таємницю їх життя. Були і інші внутрішні, глибші причини, що вимагали того ж, передусім – їх велика любов до Бога.

Любов до Бога вимагає внутрішньої самотності, внутрішнього відчуження від людей, від світу. «Хочу бути тільки з Богом! І ніхто більше мені не потрібний!» – таке бажання зростаючої любові, що розвивається. Люди йшли в пустелі, у лісові хащі, на незаселені острови, ховалася в недоступних гірських ущелинах і прірвах з єдиною метою – бути тільки з Богом, насолоджуватися повним єднанням з Ним, щоб не бентежитись людським шумом і метушнею. Щира любов цурається і не допускає сторонніх у своє заповідне коло. У думці – «мене і Бога об’єднує таємниця» – криється велика чарівливість любові, і кожна зайва людина, кожен нескромний погляд, що проник у цю таємницю, порушує цю чарівливість і відчувається люблячою душею майже як образа. Поступово, у міру розвитку любові, єднання з Богом, злиття з Ним стає все повніше і винятковіше, і в цьому єднанні душа знаходить і свою нагороду, і своє блаженство. Нічого іншого не потрібно. Брязкальця людської слави, убога мішура світської розкоші, преклоніння примхам натовпу – все-все відходить удалину і здається таким нікчемним, дрібним, непотрібним у цьому захоплюючому, сліпуче сяючому потоці Божественної любові, що палає захватом.

Цей підйом до Бога і єднання з Ним зовсім не означає, проте, повний розрив з людьми, тим паче – зневагу або вороже ставлення до них, у чому часто несправедливо звинувачують подвижників християнства. Ні, тут позначається лише внутрішнє відчуження від їх суєтного, світського життя, від їх поганої сторони, від їх грішних прихильностей, пристрастей і вад.

Кращий бік людини, незгладимий образ Божий, зафіксований навіть і в грішній душі, незмінно притягає і захоплює подвижника і ніколи не втрачає його любові, повної здивування і преклоніння перед досконалістю Божою, що відбилося у творінні: Бога він любить і в людях, але він їх уникає не лише тому, що любляча душа, яка ревниво зберігає свою таємницю, страждає від їх настирливості і нескромності, але також і тому, що в спілкуванні з ними криється для нього велика небезпека спокуси. Забуті образи минулого, знехтувані приманки світського життя, старі прихильності можуть легко воскреснути з колишньою силою і, якщо навіть виявляться безсилими відірвати від Бога і повернути до минулого, все ж неминуче схвилюють душу, позбавлять її спокою, затуманять у свідомості думку про Бога, порушать повноту єднання з Ним, ослаблять прагнення до Нього і в той же час духовні сили подвижника.

Спогади минулого для людини, що зреклася світу, – завжди кайдани в її прагненні до досконалості, і чим більше любові і ніжності було пов’язано з ними, тим вони важчі. Цим пояснюється та завзятість, з якою пустинники і самітники часто відмовлялися бачити найближчих людей. Але коли подвижник вже утвердився в любові до Бога і коли світ втратив для нього всяку привабливість як непридатне дрантя і вже не хвилює душу спокусами, тоді він нерідко, корячись волі Божій, повертається до людей, несучи їм свій духовний досвід, свою любов і благодатні сили, виховані самотністю. У людській душі він бачить тоді тільки кращий її бік, бачить Бога, Якого він безмежно любить, а вади і пристрасті вже безсилі викликати в ньому інший відгомін, окрім відрази до них і глибокої жалості до людини, зараженої ними і яка страждає від них. У спілкуванні з людьми для нього вже немає такої небезпеки спокуси, як раніше.

Але і в цих умовах особисте внутрішнє життя подвижника залишається закритим для людей. Воно завжди закрите. Людям відкрита тільки мудрість духовного досвіду, але не таємничі хвилювання душі. Двері туди завжди замкнуті наглухо, як вимагає Господь.

Збереження таємниці внутрішнього життя має і виховне значення. Цим шляхом релігійне почуття людини і її любов до Бога стають більш сконцентрованими і палкими. Відкрита піч жару не тримає, або, як казала преподобна Сінклітікія, «якщо в лазні часто розчиняють двері, то скоро випустять усю пару». Так і душа, занадто відкрита для сторонніх поглядів, скоро втрачає свою зосередженість; почуття, доступне багатьом, легко розпилюється, духовна сила витрачається і зникає марно. Фізики знають цей закон: пара має силу і пружність тільки в герметично закритому приміщенні.

Говорячи про таємницю духовного життя, слід додати два зауваження про межі необхідної скритності.

По-перше, необхідно увесь час пам’ятати, що приховання внутрішнього життя має на меті користь душі, оберігаючи її від славолюбства, марнославства, від сторонніх домішок у почутті любові до Бога, від того, що розпиляло духовної сили і т. ін. Отже, там, де цих небезпек немає, там скритність не потрібна. Тому зрозуміло, що в стосунках, наприклад, до духовної особи або до духовного керівника про скритність не може бути і мови. Тут вона не лише нічим не виправдовується, але прямо шкідлива. Духовний досвідчений керівник на перших порах абсолютно потрібний, бо без сторонніх вказівок і безпристрасної оцінки явищ духовного життя легко відхилитися на хибний шлях і впасти в звабу, і, звичайно, душа початкуючого подвижника має бути перед ним уся відкрита, тим більше, що диявол, зазвичай, навмисно збуджує недовіру до духівника і вимагає закрити від нього тайники серця, побоюючись, що досвідчений погляд останнього легко розрізнить ті підступи, якими він збирається обплутати початкуючого ченця.

По-друге, побоювання відкрити таємницю свого життя не має зупиняти людину від творення добрих справ. Іноді, наприклад, на очах людей не хочуть творити милостиню і залишають бідняка без допомоги під тим приводом, що бажають уникнути слави і похвали людської. Звісно, це неправильно. Важливо, щоб ти не думав і не шукав слави, а якщо вона дістається на твою частку без твого бажання, за це Господь не засудить. Навіть у тому випадку, якщо у твоєму серці дійсний черв’ячок марнославства і, роблячи добро, ти не проти цим привернути увагу людей і заслужити їх схвалення, все-таки краще не відмовлятися зробити добру справу.

***

До одного старця-пустинника прийшов молодий чернець.

– Отче, – сказав він, – коли я роблю добро, помисел каже мені, що я добре роблю, і це мене бентежить. Я боюся, як би не розвинувся дух гордості.

– Сину мій, – відповідав старець, – були два землероби, в яких для посіву була тільки погана пшениця, змішана з різним сміттям і насінням будяків. Один з них абсолютно відмовився сіяти, не бажаючи свою працю гаяти для поганого урожаю, який неминуче мав вийти від посіву такого зерна. Другий посіяв і зібрав трохи пшениці, хоча і поганої якості і засмічену. Був голодний рік; який він все-таки пережив, хоча і важко. Перший же опинився в безвихідному становищі. Який з них вчинив краще?

– Гадаю, що той, який посіяв, – відповів чернець.

– Так і ми, – підсумував старець, – сіятимемо пшеницю добрих справ, хоч би до неї і було домішене сміття поганих спонукань!

<< Як зберігати і розвивати духовну силу (Мк. 1:35-45)

Зцілення розслабленого, важливість наполегливості (Мк. 2:1-12) >>

Бесіди на Євангеліє від Марка