Це – закон волі не лише у сфері релігійного життя, але і у всякій іншій. Усі великі досягнення людського розуму і творчості були отримані таким чином.

Коли Ньютона, найгеніальнішого з астрономів світу усіх часів, що відкрив закон тяжіння і пояснив систему рівноваги небесних тіл, запитали, яким чином він дійшов до цього відкриття, він відповів: «Невпинно про це думав!» Це означало, що таємниця руху планет і зірок була для нього єдиним питанням, що невідступно займало його думки довгий час, свого роду єдиним центром свідомості. Але якщо у сфері суто світській зосередженість волі в одному центрі дає такі результати, то у сфері духовно-релігійної ці результати прямо вражаючі, оскільки слабкій людській волі тут сприяє ще всемогутня благодать Божа, і при її підкріпленні людина абсолютно перероджується, оновлюється, або, як каже апостол Павло, стає новим творінням у Христі. Прикладів такого повного переродження в історії християнського подвижництва надзвичайно багато. Строго кажучи, майже кожен святий пройшов через цей процес внутрішньої боротьби із собою, і перемога в кожному випадку досягалася наполегливістю, спрямованою до однієї мети – єднання з Богом.

Друга умова наполегливості в житті християнських подвижників це – повна віддача себе у волю Божу. Це здається дивним на перший погляд. Коли ми говоримо про наполегливість, то зазвичай розуміємо саме здатність і силу наполягти на своєму, досягти виконання своїх бажань. А тут потрібне зречення своєї волі і підпорядкування Богові. Наполегливість і підпорядкування! Хіба це сумісне?

Безсумнівно. У виконанні Божих заповідей можна бути таким же наполегливим, як і у виконанні своїх бажань, і навіть набагато більше, бо в підпорядкуванні Богові воля людська знаходить таку могутню опору, якої не може бути в діяльності, заснованій на самовизначенні. Суб’єктивно ця опора полягає в тому, що вимоги Божого закону мають для людини набагато більшу силу авторитетності, ніж її власні бажання. Якою б людина не була гордовитою, як би вона ні схильна була перебільшувати свої достоїнства і здібності, у глибині свідомості вона все ж не може поставити їх так високо, як вірний ставить для себе Бога. Тому його особисті бажання можуть сприйматися дуже гостро, можуть дійти до міри пристрасті, але вони ніколи не набудуть тієї морально-наказової сили, яку мають для вірного заповіді і вимоги Божественної волі.

У власних бажаннях людина або незмінно помічає елементи самолюбства і егоїзму, що позбавляє їх моральної чистоти і обов’язковості для совісті, або ж у тих випадках, коли її діяльність вільна від егоїстичних спонукань і уся спрямована на користь ближнього, вона не може бути безумовно упевнена в правильності шляху, обраного для їх практичного здійснення, бо усвідомлює, що вибір цей визначений її власним розумом, силу якого вона не може вважати абсолютною. У тому і другому випадку неминучі сумніви послабляють твердість і упевненість її діяльності. Цих сумнівів не знає віруюча людина, яка цілком кориться волі Божій.

Об’єктивно опора для діяльності, узгодженої з волею Божою, полягає в тому, що Господь незримо допомагає Своєму вірному слузі, що творить Його волю. Це велика, могутня допомога, з одного боку, а з другого – упевненість у правильності шляху, вказаного перстом Божим, і в безумовній святості і непогрішності норм, даних Господом для людської діяльності, призводять у результаті до того, що вірний, що кориться Богові і цілком спирається на Його всемогутню волю, духовно нескінченно наполегливіший і сильніший, ніж невіруючий, що служить виключно своєму «я» і керується своїми егоїстичними бажаннями і вказівками свого розуму.

Третьою умовою наполегливості є терпіння. У святих подвижників воно завжди було величезним. Значення його в християнському подвигу абсолютно зрозуміле: щоб провадити безперервну боротьбу із спокусами, постійно напружено працювати над собою і до останньої хвилини свого життя не відступати, не кидати початої справи, не довівши її до кінця. Для цього потрібно уміти мужньо переносити, по-перше, страждання і поневіряння, завжди пов’язані з християнським подвигом, а по-друге, неминучі помилки, падіння і невдачі, які легко можуть викликати смуток і ослабити енергію недосвідченого християнина. Диявол завжди користується невдачами, намагаючись роздути їх значення до розмірів справжньої катастрофи, щоб довести подвижника до відчаю і змусити його припинити боротьбу. Уміння переносити страждання і не бентежитися невдачами і є форма християнського терпіння.

Воно природно розвивається з двох раніше вказаних умов наполегливості, тобто з єдності мети життя і покірності Богові, і без них навряд чи може хтось досягти високого рівня. Терпіти страждання, знаючи, що це угодно Богові, і переносити невдачі, знаючи, що вони допускаються Богом для нашого виховання в упокорюванні, незмірно легше, ніж не розуміючи, навіщо і для кого це треба. Безглузді, непотрібні поневіряння, навіть найменші і незначні, відчуваються набагато важче і дратують значно більше, ніж велике горе, доцільність якого нам зрозуміла.

У питанні про виховання терпіння можуть бути корисними ще наступні зауваження.

Часто наше нетерпіння в християнській роботі залежить від того, що ми швидше хочемо насолодитися плодами докладених зусиль і мати швидкий, помітний для нас успіх. На другий день після навернення до Бога ми вже хочемо бути святими.

Якщо цього не виходить, нам починає здаватися, що наші зусилля марні, і мало-помалу смуток опановує душу. Ми часто буваємо здатні на великий героїчний вчинок, бо там успіх виявляється відразу, але в буденній, чорновій роботі, що не дає швидких помітних результатів, наша енергія скоро бідніє і гасне.

Щоб запобігти смутку, потрібно твердо пам’ятати, що жодне зусилля, як би малим воно не було, не пропадає безрезультатно і в душі свій слід залишає. Якщо ми не помічаємо успіхів, то найчастіше через те, що наш духовний погляд ще недостатньо досвідчений, щоб їх розрізнити, якщо вони не проявляються у великих розмірах, але якщо докладене зусилля сумлінне, то результати безперечні, у цьому можна бути упевненим. Подивіться, як повільно, непомітно зростає дерево. Майже неможливо визначити, наскільки воно виросло за добу, і тільки наприкінці року виявляється значний зріст. Так і в духовному житті.

Завжди краще дивитися не на кінцеву мету своїх прагнень, а на найближчий крок, який належить зробити. У християнському житті цю кінцеву мету добре розглянути майже неможливо, оскільки ідеал тут нескінченний і зникає на віддалі, а порівнювати пройдений шлях з тією відстанню, яку ще належить пройти, – заняття і даремне, і здатне вселити смуток. Як би далеко не пішла людина вперед, перед нею все ще розстилається така нескінченно довга дорога, що завжди здається, що вона знаходиться на самому початку шляху. Тому ніколи не слід міряти, наскільки ти виріс у духовному плані, а усю увагу звернути на те, щоб якнайкраще зробити наступний крок.

Краще думати про те, що ти повинен робити, а не про те, чого ти можеш досягти. Виконуй свій обов’язок сумлінно і не сильно піклуйся про результати. З довірою надай це Богові. Завжди пам’ятай древнє правило: «Обов’язки – твої, а результати – Божі».

<< Зцілення розслабленого, важливість наполегливості (Мк. 2:1-12)

Конфлікт Христа з фарисеями стосовно приписів Закону (Мк. 2:13-28) >>

Бесіди на Євангеліє від Марка