Дух, цей вічний абсолютний і живий дух, Який діє постійно в людині, в її житті, в її історії, дух добра, істини, правди – має бути завжди один і той же, проявляючись лише в різних виявленнях залежно від епохи. Так, наприклад, Мойсеїв закон повелівав тому, хто купив раба із співвітчизників, тримати його в рабстві не більше шести років, а в сьомий рік відпускати на свободу і при цьому додавав: «коли ж будеш відпускати його від себе на волю, не відпусти його з порожніми руками, але дай йому від стад твоїх, від току твого і від точила твого: дай йому, чим благословив тебе Господь, Бог твій» (Втор. 15:13-14). У цій постанові позначається дух милосердя, дух любові до ближнього, але чи можемо ми виконати це правило? Зрозуміло, ні, оскільки в рабство в нас тепер не продаються і сам інститут рабства знищений, тому і дух милосердя нині повинен шукати своє втілення в інших, сучасніших формах добродійності.

Інший приклад: для мимовільних вбивць, тобто тих, хто скоїв вбивство ненавмисно, з необережності, Мойсеїв закон відводив три міста, де вони могли шукати притулку від помсти родичів убитого. Тут говорив дух правосуддя, бо людину, винну тільки в необережності, карати як за умисне вбивство, звісно, несправедливо. Але в нас немає ні міст притулку, ні родової помсти, і правило це відпадає саме собою. Дух справедливості проявляється в інших формах. Ясно, що форми людської поведінки і життя, що виражають веління релігійного духу, не можуть бути вічно одними і тими самими, застиглими, омертвілими, і вимагати цієї незмінності форми. Результат завжди буде один й той самий: послаблення живої сили релігії і омертвіння душі.

Більше того: якщо релігійні форми тримати завжди педантично незмінними, не зважаючи на потреби людини, то ці форми або покалічать духовне життя, дадуть потворний розвиток, або абсолютно зупинять його зростання. Якщо дитину постійно тримати в пелюшках, не знімаючи їх і не послабляючи, то вона рости не зможе. Так буває завжди там, де є жива органічна сила життя і росту. Так і в релігії: у міру того, як дух Божий, дух добра і правди все повніше і досконаліше утілюється в життя людини, старі форми, як дитячі пелюшки, стають для людини все тіснішими, і вона неминуче, хоча часто поступово і непомітно, їх змінює.

Саме життя в тій мірі, як воно розвивається і переймається новим духом, переростає старі рамки, не вміщується в них і природно прагне їх розсунути, і якщо, не зважати на цей ріст, залишити ці рамки в колишньому вигляді, без всяких змін, то життя просто їх розламає, як весняна вода в річці ламає лід, що сковує її. Цей закон духовного життя і виразив Господь у словах: «І ніхто не вливає вина молодого в міхи старі: інакше молоде вино прорве міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вино молоде треба вливати в міхи нові» (Мк. 2:22).

Господь Своїм вченням, життям і смертю підняв релігію на таку величезну висоту, у такій повноті надав тим, хто повірив у Нього, дух істини і благодаті, що не лише форми зовнішнього богослужіння виявилися застарілими, але самі правила життя і поведінки довелося розширити і поглибити, щоб у них могло відбитися це віяння нового духу. Звідси ряд антитез, що природно виникають при зіставленні нового вчення із старими правилами:

• «Ви чули, що було сказано древнім: не вбивай (Вих.20:13), а хто уб’є, підлягає суду. Я ж кажу вам, що всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду» (Мф. 5:21-22).
• «Ви чули, що було сказано древнім: не чини перелюбу (Вих. 20:14). А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5:27-28).
• «Сказано також: коли хто розводиться з жінкою своєю, нехай дасть їй лист про розлучення (Втор.24:1). А Я кажу вам: хто розведеться з жінкою своєю, хіба що через її любодійство, призводить її до перелюбства, і хто візьме шлюб з розлученою, той перелюбствує» (Мф. 5:31-32).
• «Ще чули ви, що було сказано древнім: не клянися неправдиво, а виконуй перед Господом клятви твої (Лев. 29:12; Втор. 23:21). А Я кажу вам – не клястися зовсім… Нехай буде слово ваше: так – так; ні – ні» (Мф. 5:33-34,37).
• «Ви чули, що було сказано: око за око і зуб за зуб. А Я кажу вам не противитися злу» (Мф. 5:38-39).
• «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого (Лев.19:17). А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас» (Мф. 5:43-44).

У цих антитезах немає протиріччя древнім правилам. Вони не скасовують, але лише розвивають і удосконалять норми Старого Завіту. У них віє той же дух любові і правди, але який вже піднявся із ступеня дитячого стану людства на величезну висоту розвитку і досконалості.

Так і дивиться Господь на взаємне відношення Старого і Нового Завітів. «Не думайте, – каже Він, – що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати» (Мф. 5:17). Слово «виконати» не зовсім точно передає відтінок думки. Грецьке слово, що стоїть тут у Матфея, означає: «заповнити», дати повноту, закінченість. Іншими словами, Господь хоче сказати, що Його Новозавітне вчення не порушує і не скасовує Мойсеєвого закону, але заповнює і розвиває його.

Фарисеї розширювали древній закон, відшукуючи усе нові випадки його застосування, обвиваючи усе життя дріб’язковими, формальними приписами, породжуючи передання старців у неймовірній кількості, або, як каже пророк Ісая: «І стало у них словом Господа: заповідь на заповідь, заповідь на заповідь, правило на правило, правило на правило, тут трохи, там трохи, – так що вони підуть, і упадуть горілиць, і розіб’ються, і потраплять у сітку і будуть уловлені» (Іс. 28:13). У цих спробах регламентувати усі дрібниці життя незмінними мертвими правилами, формально виведеними із закону, вони зберігали букву закону, але нерідко порушували його дух (див. Мк. 7:6-13).

Ісус Христос, навпаки, поглиблює і розвиває принципи старозавітного законодавства, посилює його духовну напруженість. Він зберігає його дух, але нерідко порушує форму. У цьому полягає основна і істотна різниця в ставленні до Старого Завіту Господа Ісуса Христа і фарисеїв.

Чому вийшла така відмінність?

Через те, що Господь дивиться на релігію незмірно глибше, ніж фарисеї. Для Нього суть релігії полягає в живому союзі душі людської з Богом, союзі любові. «Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине… щоб любов, якою Ти полюбив Мене, в них була, і Я в них» (Ін. 17:21,26), – так молиться Він Отцю Своєму. Людська душа, яка любить Бога, – ось те, що для Нього найцінніше, а яким чином ця душа дійшла до любові, що об’єднує її з Богом, – це питання, строго кажучи, другорядне, яке не має такого важливого значення. Людина може виховувати цю любов і ортодоксальними засобами, строгим виконанням вироблених релігією обрядів і постанов, що мають педагогічне значення, але може досягти тієї ж мети і абсолютно своєрідним шляхом, як, наприклад, досягали святі відлюдники, коли перебування в пустелі вимагало від них особливого способу життя і особливих правил зовнішньої поведінки.

У християнстві оцінюється не стільки діяльність людини, скільки риси її душі, що проявляються в цій діяльності. Господь, як завжди, дивиться в коріння речей. Таким корінням у духовному житті є душа; зовнішні діяння – це тільки плоди. Важливо передусім, щоб корінь – душа – був здоровий, тоді і плоди будуть хороші.

• «Так усяке добре дерево і плоди добрі родить, а погане дерево і плоди погані родить. Не може дерево добре плоди погані родити, ні дерево погане плоди добрі родити» (Мф. 7:17-18).
• «Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина з лихого скарбу серця свого виносить зле: бо з повноти серця промовляють уста її» (Лк. 6:45).

Стоячи на цьому погляді, Господь і усі зовнішні встановлення релігії, її обряди, правила, звичаї оцінює виключно до їх зв’язку з душею людською, тобто як вони або виражають релігійні настрої і рухи душі, або служать засобом її релігійного виховання. «Субота для людини, а не людина для суботи», – каже Він (Мк. 2:27).

Це означає, що усі зовнішні форми, в яких проявляється релігійне життя, добрі і цінні, якщо вони сприяють духовному розвитку людини і допомагають їй наблизитися до Бога. Цінні щирі молитви, бо вони служать вираженням віри, благоговіння і любові до Бога, зближують Бога з людиною, яка молиться. Цінні церковні служби, повні символізму і глибоко зворушливих обрядів, бо вони розвивають у людині релігійне почуття. Цінні справи милосердя і різні благочестиві вправи, бо вони виховують волю, що прагне до догоджання Богові.

Але усі ці форми релігійних проявів стають безглуздими, якщо вони втрачають зв’язок з живою душею. Безглузді і безцільні молитви, якщо вони вимовляються тільки вустами і якщо в них не бере участь ні розум, ні серце. Стають абсолютно непотрібними обряди, якщо вони не виховують душу в любові і покірності Богові. Навіть діла добродійності і служіння ближньому втрачають свою цінність, якщо людина не бере участь у них душею (1Кор.13:3).

<< Конфлікт Христа з фарисеями стосовно приписів Закону (Мк. 2:13-28)

Господні відповіді фарисеям >>

Бесіди на Євангеліє від Марка