Господні відповіді фарисеям
Якщо ми зрозуміємо усе це, зрозуміємо Господній погляд на релігію і на релігійне життя, то нам стане зрозумілий сенс усіх трьох відповідей, в яких виявилася Його розбіжність з фарисеями.
Коли фарисеї докоряють Йому в тому, що зближенням з митарями і грішниками Він ганьбить Своє звання духовного учителя, Господь відповідає їм: «Не здорові потребують лікаря, але хворі; Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мк. 2:17).
Найцінніше для Бога – душа людська. Тому і обов’язок релігійного учителя саме в тому і полягає, щоб цю душу, затьмарену, уражену гріхом, яка пішла від Бога, прояснити, зцілити і знову повернути до Творця. Не потрібен той учитель, який не йде за цією душею, гребуючи її хворобами, і безглузде його величаво-гордовите стояння на віддалі від людей, які вимагають його керівництва. Якщо він бажає залишатися лише в незаплямованому колі праведників, то він даремний і не робить своєї справи.
На питання, чому учні Його не постять, Господь відповідає: «Чи можуть постити гості весільні, коли з ними жених? Доки з ними жених, не можуть постити. Прийдуть же дні, коли заберуть від них жениха, і тоді поститимуть у ті дні» (Мк. 2:19-20).
Це означає: піст не відповідає їх теперішньому настрою. Піст є зовнішнім вираження душевної скорботи і скрухи про гріхи. Але зараз для них час радості, бо Я, Господь і Учитель їх, з ними. Було б смішно, якби гості, запрошені на весільний бенкет, тужили і постили. Так і для їх тріумфуючої душі піст не лише даремний і безглуздий, але був би лише шкідливим лицемірством. Настануть дні, коли Мене не буде з ними, тоді тужитимуть і постуватимуть. Тоді піст буде для них потребою душі і вираженням сумуючої любові. Тоді він буде потрібний.
Коли, нарешті, фарисеї докорили учням Ісусовим у тому, що вони зривали і їли колоски в суботу, Господь сказав у відповідь: «Невже ви ніколи не читали, що зробив Давид, коли мав потребу, бо зголоднів сам і ті, що були з ним? Як увійшов він у дім Божий за первосвященика Авиафара і їв хліби принесення, яких не повинен їсти ніхто, крім священиків, і дав тим, що були з ним?» (Мк. 2:25-26).
Епізод, який вказує Господь, відноситься до того часу, коли Давид рятувався від переслідування Саула, і детально описаний у першій книзі Царств, роз. 21, в. 1-6 (1Цар. 21:1-6). Хліби принесення вважалися великою святинею (Лев.24:9), і ніхто із сторонніх не мав права їх куштувати згідно із законом Мойсеєвим. Проте Давид порушив цю постанову, бо інакше йому і його свиті загрожувала небезпека загинути з голоду. Господь не засуджує Давида, бо постанови закону мають на увазі користь людини і її душі, і там, де буквальне виконання їх пов’язане з очевидною шкодою для людини, вони, звісно, можуть бути скасовані. Так само не можна докоряти і апостолам, що вони по нужді порушили суботу, бо «субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2:27).
Фарисеї дивилися абсолютно інакше. Навряд чи вони колись замислювалися серйозно про необхідність удосконалювати передусім душу, навряд чи саме в цьому бачили волю Божу і головну мету релігії і навряд чи розглядали постанови закону як виховний засіб релігійного розвитку. Для них виконання закону вже саме по собі було засобом догоджання Богові, і, забуваючи, що Бог не від рук людських догоджання приймає, вони уявляли, що суто механічним виконанням усіх обрядових приписів вони забезпечують для себе належну милість і нагороду. Ось чому, виконавши ці приписи, фарисей був цілком задоволений собою і більше ні про що не піклувався. «Хіба я не усе виконав, і в чому я помилився?» – такою була звичайна приказка фарисея. Обряди і постанови закону набували, таким чином, значення свого роду магічних засобів, виконання яких було для людини обов’язковим, якщо вона хотіла отримати милість у Бога. У фарисеїв людина була для суботи, а не субота для людини. Вона могла помирати з голоду, якщо їй це було угодно, але суботні постанови вона була зобов’язана виконати, бо інакше накликала на себе, як на їх думку, гнів Божий.
Цей погляд на сакраментальне значення обрядів не зжитий і досі навіть у християнстві, особливо серед старообрядців. Там обряди теж набули абсолютно невластивого для них значення самодостатніх засобів догоджання Богу і тому проголошені незмінними і недоторканними. «До нас було: нехай буде так воно навіки», – казав перший вождь розколу старообрядства протопоп Авакум. Але для нас, звичайно, ця думка неприйнятна. Нескінченно вище погляд Господа, Який усі обряди і постанови зовнішнього закону розглядав з погляду їх користі для душі людської. Щоб чіткіше з’ясувати цей погляд, дозвольте навести порівняння.
Коли архітектор починає зводити храм, він передусім ставить риштування. Без цього робота неможлива: ви можете викласти п’ять-десять ярусів цегли, але більше цього не піде. Риштування дозволяє вам вести будову до величезної висоти, і чим вище вона здіймається, тим вище простягаються риштуванням сходи і платформи для робітників. Тільки коли будова закінчена, риштування знімається, і дивна будівля храму Божого постає перед вами в усій своїй красі.
Риштування – це обряди і правила зовнішньої поведінки. Їх завдання – сприяти вихованню душі і побудові в ній храму Божого, що і є головною метою духовної роботи.
Чи потрібні вони?
Зрозуміло, що потрібні, бо без них храму не побудувати. У кращому разі можна вивести лише перший ярус, але усю будову закінчити неможливо.
Чи змінювані вони?
Знову-таки ясно, що так. У міру того, як йде вперед розвиток шляху, і зовнішні допоміжні засоби мають ставати піднесеніше і складніше, пристосовуючись до цього розвитку. Для дітей потрібне молоко, для дорослих – тверда їжа (1Кор. 3:2). У міру зростання дерева необхідно подовжувати паличку, до якої воно прив’язане.
Але чи достатньо обмежитися спорудженням риштування, тобто виконанням зовнішніх обрядів і приписів, як обмежувалися фарисеї?
Звісно ж, ні. Ставити риштування безглуздо, якщо не звести храму. Саме по собі воно ні на що не потрібне.
Треба твердо пам’ятати, якщо Господь має бути центром усього людського життя і царювати в душі людській, то перша турбота християнина має полягати в тому, щоб звести в душі гідний для Нього храм, тобто очистити і приготувати, виховати душу.
У цьому полягає головна турбота. Сюди мають бути спрямовані усі сили і увага, і усе релігійне життя і діяльність має розглядатися з цього кута зору.
«Хіба ж не знаєте, що ви – храм Божий і Дух Божий живе у вас?» (1Кор. 3:16). «Ви – храм Бога Живого, як сказав Бог: “Оселюся в них‚ і ходитиму в них‚ і буду їхнім Богом, і вони будуть Моїм народом» (2Кор. 6:16).
<< Взаємне відношення Старого і Нового Завітів