Значення християнських свят
Отже, ми маємо певну заповідь Божу про шанування свят. Оскільки усі заповіді дані Господом для блага самої людини, то очевидно і ця заповідь для людей корисна і потрібна. Вона так само важлива і так само потрібна, як і усі інші заповіді, бо в ній виражається та сама воля Божа, як і в усьому законі Синайському. І проте немає, здається, іншої заповіді, яку ми порушували б так легко і так часто, як четверту. Ймовірно, це відбувається через те, що шкідливі наслідки порушення вшановування свят для нас не так очевидні, як шкода від порушення інших заповідей. Вбивство, крадіжка, наклеп – це явне зло, для усіх зрозуміле. Але буденна робота у свято, заняття, що не відповідають значенню Божого дня, – кому від цього шкода? Чи не навпаки? Адже праця завжди корисна, і тому всяка робота, хоч би і у свято цілком допустима. Так думає багато хто. І проте порушення свят є безперечне зло, інакше Господь, Який вічно печеться про благо людини, не захистив би їх шанування особливою заповіддю.
Навіщо ж потрібні свята?
Одного разу мені довелося говорити з молодим англійським студентом про те, чому так строго дотримується недільний день в Англії. «Знаєте що, сер, – сказав він, – як би то не було, але необхідно хоч би один день на тиждень мати для кращих роздумів!». Дійсно, протягом тижня ми, як у котлі, варимося серед буденних турбот і хвилювань, живемо, як на базарі, де галаслива метушня життя заглушає усе. Душа, як задушливим туманом, оповита настирними думками про життєві потреби, про наживу, про кар’єру, про задоволення, про що завгодно, тільки не про Бога; і осад цих дум, як кіптява, як пліснява, захоплює душу, роблячи розум нечистим і серце черствим. У душі накопичується шар морального бруду, і цей бруд необхідно час від часу очищати, щоб не вкритися щільною коростою гріха, під якою зараз же починається гниття і розкладання духовних сил. У багатьох є звичай по суботах щотижня ходити в лазню. Так і душа потребує періодичних, свого роду, моральних обмивань. Такими обмиваннями для душі і мають служити свята.
Свята – це душ для душі. «День сьомий – Господу Богу твоєму», – каже заповідь. Геть усі буденні турботи, сірі думки, брудні бажання, заздрість, недоброзичливість! На один день віддайте душу кращим роздумам – думкам про Бога, про любов, про вічність, про світлий світ ангелів і святих, про безсмертя майбутнього (щоб вам самим стати краще, чистіше, добріше). Струсіть із себе пил життєвої метушні, бо «благословив Бог сьомий день, і освятив його» (Бут. 2:3). Подумайте хоч цього дня про душу, інакше вам загрожує небезпека, що думка про тіло перетвориться для вас на суть життя. У цьому головне значення свята. Це – день очищення, і цього вимагає гігієна душі.
Для людини немічної, світської важко жити постійним спрямуванням до Бога. Це вимагає безперервних зусиль і добре дисциплінованої волі, бо життєві дрібниці постійно прагнуть опанувати свідомість і витіснити звідти всяку думку про Бога. Боротися з цим натиском постійно, кожну хвилину, не відступаючи ні на крок, часто не під силу звичайній людині, не досвідченій у духовній боротьбі. Церква це знає і тому, залишаючи в розпорядженні людини для її життєвих справ шість днів на тиждень, вимагає від неї лише один день особливих зусиль, щоб їй вирватися з буденного гармидеру і напругою духу хоч би ненадовго піднятися на висоту, що очищає і освячує.
Це мудра педагогіка. Коли розумний вихователь навчає своїх вихованців гімнастиці, він завжди на початках сильну напругу чергує з тривалими періодами відпочинку: інакше легко надірватися. Так і в духовному вихованні: підйом духовних сил у день свята змінюється тривалим духовним послабленням буднів і тому легко витримується навіть слабким християнином-початківцем. Так мало-помалу виховується і зміцнюється душа. Перш ніж бігати, потрібно навчитися ходити. Таким чином, встановлення особливих святкових днів, що переривають течію буднів, має духовно-виховне значення.
Часто люди, прив’язані до землі, і які думають тільки про земне, кажуть, що свята знижують продуктивність праці, що святковий час витрачається непродуктивно і що краще було б використовувати його для роботи, бо тоді люди були б більш забезпеченими і жили багатше. Але, не кажучи вже про те, що «не хлібом єдиним житиме людина» і що мета життя не в багатстві, а в розвитку духу, чому сприяють християнські свята, виявляється, що свята не зменшують, а, навпаки, підвищують продуктивність фізичної праці і, отже, сприяють накопиченню матеріальних цінностей. Але, звичайно, для того, щоб вони приносили дійсну користь людині, очищаючи і прославляючи душу, для цього необхідно проводити їх належним чином.
У нас, на жаль, свято зазвичай означає тільки посилення життєвої метушні. Гості, концерти, вечори, танці, театри, посиденьки, карти, випивка – усі різновиди розваг, часто грубих, часто аморальних – усе це навмисно підганяється до свята: у будні немає коли. Зрозуміло, що проводити свято таким чином зовсім не означає присвячувати його Богові або відпочивати. У результаті виходить лише стомлення, якийсь каламутний осад, душевне отупіння. Можна прямо сказати, що набагато краще працювати, ніж наповнювати час цією метушнею, що отруює душу.
Як же слід проводити свята по-християнськи?
Подивіться на приклад Господа Ісуса Христа. Що Він робить у суботу, тобто у свято?
У євангеліста Луки є таке зауваження: «…і увійшов, за звичаєм Своїм, в день суботній у синагогу» (Лк. 4:16).
Ось що було святковим звичаєм Ісуса Христа: Він йшов у синагогу, тобто в молитовний будинок. У нас синагоги замінені храмами, і, отже, наш перший обов’язок – відвідування храму.
Дійсно, храм Божий і громадське богослужіння є могутнім засобом духовного виховання, просвітлення, очищення. Храм вселяє думку про Бога і прагнення до Нього. Навіть зовнішній вигляд його: ці позолочені куполи, схожі на запалені свічки, кличуть відірватися від землі туди, у височінь, у нескінченне. А богослужіння і повчає, пропонуючи увазі парафіян увесь зміст християнства в низці глибоких символічних образів, і утішає, і пом’якшує, і прославляє. Недаремно древні християни так цінували святкове громадське богослужіння і так прагнули до нього, що навіть небезпека смерті їх не зупиняла. Так з історії Церкви відомий такий випадок.
У часи царювання візантійського імператора Валента лютувало гоніння на православних християн. Особливим едиктом заборонялося відвідування православних храмів. Заборона ця супроводжувалася загрозою, що усі, хто прийшов до богослужіння, будуть побиті в самому храмі. Виконання едикту доручене було міському префектові. Рано вранці, коли, за відомостями префекта, мало розпочатися богослужіння, він вирушив до храму в супроводі озброєного загону. Він розраховував, що імператорський едикт так злякає християн, що ніхто не посміє прийти в церкву. Яким же був його подив, коли він помітив, що вулиці, які прилягали до храму, були наповнені християнами, які поспішали до літургії. Особливо уразило його, коли він помітив молоду жінку, яка виходила з будинку з дитиною на руках.
– Слухай, – сказав він, – куди ти йдеш?
– У церкву, – відповідала вона.
– Але ж ти знаєш едикт?
– Так, знаю, – спокійно відповіла вона.
– І ти не боїшся смерті?
– О, – сказала вона, і її очі засіяли захватом, – я з радістю помру за Христа!.. Дивися: усі йдуть… Невже я можу пропустити такий випадок – постраждати за Господа…
– Але пошкодуй хоч дитину… Навіщо її узяла?
– Я хочу, щоб і вона розділила моє щастя… Вона досить велика, щоб сповідувати ім’я Господа Ісуса Христа.
Префект був збентежений, схвильований, приголомшений. Едикт імператора не був виконаний.
Так дорожили християни храмом і богослужінням. Таким чином, відвідування храму є першим обов’язком християнина у свято.
Другий обов’язок – добродійність. Цьому також учить приклад Господа, Який зцілив сухорукого в Суботу і тим показав, що в суботу треба творити добро.
Нарешті, усі різновиди богоугодних занять – домашня молитва, читання душекорисних книг, релігійні бесіди і т. ін. – найбільш личать святу, бо цим і освячується святковий день, як того вимагає заповідь: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий – субота Господу, Богу твоєму» (Вих. 20:8-10).