Наша участь у побудові Божого Царства
Як повинні ми до цього ставитися – до апостольської справи будови? Чи можемо ми задовольнитися тим, що для цієї справи Господом обрані тільки деякі, особливі люди, що нашої участі в роботі, отже, не вимагається, і тому ми можемо залишатися лише спокійними глядачами?
Насправді кожен з нас зобов’язаний працювати для творення Царства Божого на тому місці і в тому служінні, де він поставлений Богом. Участь у цій загальній роботі обов’язкова для кожного, але не обов’язково, щоб ця участь проявлялася неодмінно у формі апостольського служіння. Роби, що можеш, де можеш і як можеш. Аби це було з любов’ю.
Щоб для нас переконливіше стала думка про необхідність і обов’язковість загальної роботи на користь спільної справи, для цього треба чіткіше з’ясувати для себе, як розуміли апостоли взаємні стосунки вірних. Для них усе товариство послідовників Ісуса Христа або Церква, являє одне тіло, в якому голова, – Христос, а ми усі – різні члени. Це – не алегорія, не уподібнення тільки, не наочний образ, але щось набагато більше: це – містичне проникнення в саму суть речей. Ми дійсно складаємо одне тіло, або один організм. Це можна лише уявити, але зрозуміти і пояснити в усіх подробицях не можна. «Тайна ця велика; я говорю щодо Христа і Церкви», – зауважує апостол (Еф. 5:32). Вже в наведеному вище тексті апостол Павло подає цю думку про товариство вірних як про одне тіло. Набагато детальніше він з’ясовує це в посланні до Коринф’ян, і тут слова його настільки визначені і подають таку захоплюючу, глибоко містичну картину внутрішніх стосунків у Церкві, що на них слід привернути увагу.
«Бо, як тіло одне, – пише він, – але має багато членів, усі члени одного тіла, хоч їх багато, утворюють одне тіло, – так і Христос. Бо всі ми одним Духом хрестилися в одне тіло, юдеї чи елліни, раби чи вільні, і всі єдиним Духом напоєні. Бо тіло не з одного члена, а з багатьох. Якщо нога скаже: “Я не належу до тіла, бо я не рука”, то невже через це вона не належить до тіла? І якщо вухо скаже: “Я не належу до тіла, бо я не око”, то невже через це воно не належить до тіла? Якщо все тіло – око, то де слух? Якщо все – слух, то де нюх? Та Бог розмістив члени, кожний з них‚ у тілі‚ як було Йому завгодно. А коли б усі були один член, то де було б тіло? Тепер же членів багато, а тіло одне. Не може око сказати руці: “Ти мені не потрібна”; або так само голова ногам: “Ви мені не потрібні”. Навпаки, ті члени тіла, що здаються слабкішими, значно потрібніші, і які нам здаються в тілі непочесними, про тих більше піклуємось; і непочесні наші члени благовидніше покриваються, а благовидні наші не мають у тому потреби. Але Бог так створив тіло, щоб ми про менш довершене більше піклувалися, щоб не було розділення в тілі, але щоб усі члени однаково дбали один про одного. Тому, чи страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени. І ви – тіло Христове, а нарізно – члени» (1Кор. 12:12-27).
Ці слова апостола Павла слід було б вогненними буквами зафіксувати в серці кожного християнина. Стає зрозумілим, до якої міри тісно ми усі пов’язані один з одним, наскільки залежимо один від одного і як відповідаємо усі один за одного і за добробут усього тіла. Чи «страждає один член, з ним страждають усі члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени». Це закон християнської відповідальності. Якщо заражений один член, то зараза неминуче передається іншим і усьому тілу. Якщо згрішила одна людина, то зараза гріха в більшій або меншій дозі неминуче переходить на увесь організм – суспільство.
Тому я не смію грішити не лише тому, що це губить мене особисто, але ще більше тому, що це заражає і губить інших. З іншого боку, якщо я бачу брата, що грішить, я не можу залишатися байдужим, бо цей гріх у тій чи іншій формі дійде і до мене.
Іноді нам здається, що наші гріхи проходять безслідно і нікому не шкодять. Це – ілюзія, самообман. Десь, колись, так чи інакше, наслідки гріха позначаться. У чому ж має полягати наша обов’язковість стосовно суспільства з причини цієї відповідальності?
Непряму відповідь на це питання подає той же апостол Павло: «З Христа, – пише він, – все тіло, що складається і з’єднується всякими зв’язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує приріст для створення самого себе в любові» (Еф. 4:16).
Це означає, по-перше, що окрім безпосереднього виконання тих обов’язків, які покладені на мене Богом, я маю піклуватися про зміцнення взаємних зв’язків між членами суспільства. По-друге, свою власну справу я повинен робити у дусі любові так, щоб вона сприяла посиленню зв’язків між мною і іншими членами. Якщо кожен у своїй діяльності підкоряється цим правилам, то суспільство твориться і зростає в дусі любові, набуває міцності і процвітає. Навпаки, при порушенні цих правил воно розкладається.
Кожну справу можна робити по-різному. Можна її робити або як обов’язок служіння ближнім, піклуючись більше про їх користь, ніж про свої вигоди; тоді вона міцніше зв’язує людей, які служать і користуються служінням, і є засобом зміцнення, розвитку, процвітання суспільства, силою творчою і життєвою. Чи можна робити її із суто егоїстичним розрахунком, вижати з нього якомога більше користі особисто для себе, ніскільки не думаючи про благо інших, і тоді вона не лише послабляє, розхитує і вкінець розриває взаємні зв’язки людей, але вносить в їх стосунки щось абсолютно протилежне: охолодження, озлоблення, взаємне відштовхування. Це процес гниття, розпаду, смерті. Гниття в тому і полягає, що окремі частки гниючого тіла втрачають силу взаємного тяжіння або зчеплення і розпадаються. Так у фізичному світі, так і в людському товаристві. Егоїзм, себелюбство – завжди сила розпаду, гниття, і ця розкладаюча дія егоїзму проявляється за всяких умов.