Наша участь у побудові Божого Царства (закінчення)
Отже, наша участь в апостольській справі зведення Царства Божого має полягати передусім у тому, щоб кожну справу робити в ім’я Господа Ісуса Христа, у дусі євангельської любові і самопожертвування. Але, окрім цього, на нас лежить також завдання усіма залежними від нас засобами зміцнювати взаємні зв’язки між людьми, сприяючи по змозі розвитку релігійної віри, любові, дружби, довіри і борючись з явищами протилежними. Таким чином, якщо я проповідую невіру, ворожнечу, насильство, нацьковую людей один на одного, зводжу наклеп, засуджую, розпускаючи брехливі чутки про людей, сію розбрати, підозрілість – усім цим я вношу розкладання в товариство і тим якщо не зупиняю росту Царства Божого, то, в усякому разі, відволікаю багатьох від участі в ньому. Якщо ж я поширюю істинну віру, проповідуючи любов і братерство, всепрощення і самозречення, говорю про людей добре, благодію і допомагаю тим, хто має потребу, борюся з наклепом і брехнею, примиряю тих, що ворогують, то цим я зміцнюю суспільство і взаємні зв’язки його членів і сприяю розвитку і розширенню Царства Божого.
На жаль, цей обов’язок величезною більшістю сучасних християн не визнається. Навіть кращі з нас звичайно задовольняються тим, що абияк стежать за собою, за своїми настроями і вчинками, але про моральний стан ближніх, про поліпшення їх взаємних стосунків навряд чи хто думає. Яка мені справа до ближнього? Він сам відповідає за себе! Хіба я сторож братові моєму? Це жорстке питання Каїна якщо і не вимовляється відкрито вустами, то чується в кожному егоїстичному серці. Байдужість до ближнього, страхітлива, тупа байдужість – це наш загальний гріх.
Пам’ятаєте: кричуща, обурлива несправедливість була скоєна на ваших очах. Грубим, цинічним чином були порушені основні правила справедливості. Як завжди, страждав слабкий, безпорадний від сильного, зухвалого. Чи заступилися ви за скривдженого? Чи захистили? Чи допомогли йому? Чи поспівчували, принаймні? Чи… пройшли байдуже повз? – Яка мені справа? «Хіба я сторож братові моєму?» (Бут. 4:9).
Ми усі думаємо тільки про себе; питання про ближнього нас не цікавить, і в результаті моральне зло, як зараза, як гангрена, поширюється все ширше і ширше, захоплюючи усі нові жертви. І в цьому винні усі ми. Що ми робимо, щоб зупинити ваду? Чи докладаємо якісь зусилля, щоб врятувати братів і сестер, що гинуть?
Мало видно цих зусиль. Всюди черствість, байдужість. Але черствість завжди викликає озлоблення, а вада, до якої ми так ганебно байдужі, так чи інакше повернеться колись на нашу голову.
Які жахливі приклади покарання за байдужість і черстве ставлення до ближніх дає історія!
Один з останніх дореволюційних королів Франції Людовик XV полював у Версальському лісі, оточений блискучою кавалькадою придворних. Сумна процесія попалася назустріч: на возі проста дерев’яна труна, що тягнеться жалюгідною селянською шкапою, у супроводі групи скорботних людей.
– Від чого помер покійний? – запитав король.
– З голоду, – була відповідь, і… король пришпорив коня. У відповіді йому почувся неприємний натяк на тяжкий стан народу.
Хвилюватися через це він не любив. Він любив спокій і був байдужий до усього, окрім задоволень. «Після нас хоч потоп», – казав він. Але як жорстоко в епоху революції розплатилися французькі королі за цю байдужість!
Але якщо наші ближні нічого від нас не вимагають, невже самому йти до них, нав’язуватися з добродійністю і участю? Адже це настирливість і нетактовність!
Так, потрібна велика любов, щоб непрошена участь не була грубим вторгненням у чужу душу; потрібна велика ніжність і делікатність, щоб це не було образливо. Але, проте, святі подвижники не чекали запрошень і самі йшли туди, де була потрібна їх допомога.
В Єгипті жила колись продажна красуня Таїсія. Ім’я спокусниці гриміло по всій країні. Золото річкою лилося в її розпусний будинок. Найблискучіші юнаки були біля її ніг. Слава, поклоніння, успіх, багатство, пристрасть оп’яняли її, і в цьому чаді гріха дрімала душа молодої блудниці. Але Господь у Своєму милосерді не залишив Своє пропаще створіння. Одного разу був бенкет в її будинку. Гриміла музика. Блищало на столах золото дорогого посуду. Обрані багачі Єгипту були гостями. У самий розпал бенкету якийсь таємничий незнайомець покликав Таїсію для секретних перемовин. Вона відвела його у свою спальню, і там незнайомий відвідувач став благати її за велику суму грошей дати йому одно побачення, але «тільки там, – додав він, – де не бачили б люди і Бог».
Розсміялася горда красуня.
– Такого місця немає! – мовила вона…
Незнайомець несподівано скинув з себе пишний одяг, і Таїсія дізналася в ньому великого подвижника пустелі – преподобного Пафнутія. Старець залишив свою самоту, щоб врятувати її, занепалу, спаплюжену… Почулися сердешні слова, повні жалості і любові до грішниці. У них був заклик до покаяння, загроза страшного кінця, чулися слова надії.
– Яку відповідь даси ти Богові?..
Стрепенулася душа, розтопилося серце, прокинулася дрімаюча совість.
Уперше думка про Бога, про Його закон, про Його гнів яскравим променем пронизала свідомість. Переворот був рішучий і негайний. Таїсія зібрала свої коштовності, спалила їх на міській площі і пішла з Пафнутієм у пустелю, і там серед пекучих Фиваїдських пісків, у строгому затворі, у молитві і сльозах покаяння провела решту свого життя.
Старець врятував душу, що мала от-от загинути.
Інший великий святий – Іоанн Милостивий, патріарх Александрійський, сідав щодня біля дверей храму, щоб усі могли до нього приходити. Тут він роздавав нужденним милостиню, розбирав скарги, давав поради. Якщо ніхто до нього не приходив, він засмучувався і казав:
– Нічого ти нині, покірливий Іоанне, не придбав для себе!
Так святі самі шукали випадку зробити добро.
<< Наша участь у побудові Божого Царства