«Божевільний» (Мк. 3:20-35)
Цей уривок з Євангелія починається невеликим, але надзвичайно характерним епізодом, який висвітлює одну дуже сумну сторону земного життя Господа: на ставлення до Нього Його найближчих родичів. Ми знаємо, що шлях Господа Ісуса Христа не був усіяний трояндами. Це був тернистий, скорботний шлях, де нескінченна благодать і милосердя постійно натикалися на шпильки людської невдячності і нерозуміння. Але 21-й вірш 3-го розділу Євангелія від Марка, якщо в нього вдуматися, звучить особливо сумно, бо він розкриває прихований куточок життя Спасителя, де скорбота непомітна для стороннього ока і малодоступна навіть для Його учнів, бо її тужливих слідів не знайти на поверхні громадської діяльності Господа. Це скорбота, глибоко прихована в тайниках серця, де зазвичай вона відчувається особливо важко.
«Ті, хто був у Нього, пішли взяти Його, бо говорили, що Він не при собі». Подумайте, що це означає?
Народ, як завжди, стікається натовпами до Господа, народ прославляє Великого Пророка, що явився, з утіхою слухає Його вчення, а ближні Його, родичі, турбуються і йдуть узяти Його, «бо говорили, що Він не при собі», кажучи простіше і точніше – «з’їхав з глузду».
Божевільний! Як просто і легко пояснюється усе незвичайне, те, що виходить з ряду геть, велике і дивовижне, таємниче і загадкове в житті Господа! Його страждальне життя блукача, Який не має, де голову прихилити, Його розрив із сім’єю, з духовними керівниками народу, з правлячими партіями, із звичайними поняттями єврейського суспільства; Його вчення, високе, натхненне, малодоступне для посередності, – усе пояснюється зрозумілим і простим словом «божевільний».
І зверніть увагу: з обивательського погляду, ця здогадка… що вселяє підозру і тривогу, звучить правдоподібно. Насправді, хіба не божевілля вести таке життя, яке провадить цей галилейський Пророк: піти з дому, покинути рідних, відмовитися від домашнього комфорту і затишку і замість цього зібрати навколо Себе купку дивних, незнайомих людей – тинятися з ними селищами Палестини, не затримуючись довго ніде, живлячись чим припаде і проповідуючи щось незрозуміле і ні з чим невідповідне. Він міг би жити спокійно не чіпаючи нікого, а замість цього викриває могутніх фарисеїв і саддукеїв, дратуючи їх і наражаючи Себе на страшну небезпеку. Він міг би мати гучну, незвичайну славу і користуватися нею, але Він неначе уникає цієї слави і забороняє розповідати про здійснені Свої діяння. Він міг би отримати величезну владу, стати царем або народним вождем – народ майже силою намагається змусити Його зробити цей крок – і Він замість цього вважає за краще вести життя мандруючого жебрака.
Ну з чим усе це узгоджується? Хіба це не божевілля? І яке дике, незвичайне вчення, яке Він проповідує! Ми усі звикли якщо не думати про багатство і розкіш, то в усякому разі, піклуватися про те, щоб мати їжу, одяг, відповідне житло. А Він… Послухайте, чого Він вимагає: «Тож не турбуйтеся і не кажіть: що нам їсти? чи що пити? або: у що одягтися?… не піклуйтеся про завтрашній день» (Мф. 6:31,34).
Ми усі гадаємо, що можемо і навіть повинні захищати свої права від зухвалих посягань, інакше нам сядуть на шию і нас зневажатимуть. А Він каже: не опирайся злому. «Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку. І хто примусить тебе іти з ним одне поприще, іди з ним два» (Мф. 5:39-41).
Ми усі намагаємося прожити свій вік як можна легше, з найбільшим комфортом і найменшими зусиллями і абсолютно не розуміємо, навіщо треба все ускладнювати, обмежувати свої потреби, брати на себе подвиг поневірянь і страждань, а Він учить: «Входьте вузькими воротами, бо просторі ворота і широка дорога ведуть до погибелі, і багато хто йде ними. А вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя, і мало тих є, хто знаходить їх» (Мф. 7:13-14).
Так або приблизно так мав думати багато хто із сучасників Господа Ісуса Христа, що звикли до рутини, встановленої фарисеями і законниками; так, поза сумнівом, думали і найближчі Його родичі, які зрозуміти і оцінити усю глибину Його вчення не могли, а коритися Його авторитету і прийняти Його слова на віру не хотіли. Знаходячись частіше за інших у Його присутності увесь підготовчий період Його служіння, вони, звісно, раніше за інших стали помічати в Ньому ці ознаки уявної ненормальності: любов до самоти, задумливість, незрозумілі розмови, дивні витівки. Ось чому давно в їх душу закралася страшна підозра, що перейшла тепер в упевненість: «Він з глузду з’їхав! Він не при собі!»
Ми можемо далі уявити собі картину тих стосунків, які створилися в результаті цієї упевненості. Це косі, недовірливі погляди, особлива обережність у словах, вибір виразів і тем для розмов з погано прихованим побоюванням не дратувати хворого, постійне, уважно-настирне спостереження за поведінкою – як усе це мало хвилювати, засмучувати і ображати. Нерозуміння серед найближчих людей особливо болюче. Ви входите в кімнату, де разом уся сім’я, і розмова відразу обривається, настає незручна тиша, ви відчуваєте, що говорили про вас, можливо, із засудженням, можливо, із співчуттям. Ви сідаєте за стіл – за вашими руками тривожно спостерігають, і ви розумієте приховану думку і побоювання: «Раптом він запустить у когось ножем або тарілкою!» І немає жодної можливості переконати цих людей, що ви не божевільна, а абсолютно нормальна людина, що ваших думок і розмов просто не розуміють або не хочуть докласти зусиль, щоб у них вдуматися.
Це мало бути дуже важко, і усе це мав пережити Господь Ісус Христос. Про цю непомітну зовнішньо, глибоко приховану трагедію розповідає 21-й вірш. Але ще грубішу, боліснішу образу довелося вислухати Господу Ісусу Христу від книжників і фарисеїв.
«А книжники, які прийшли з Єрусалима, говорили, що Він має в Собі Вельзевула і що силою бісівського князя виганяє бісів» (Мк. 3:22).
Єрусалимські книжники славилися своєю ученістю і їх слово було дуже впливовим у народі. Користуючись цим впливом, щоб зруйнувати чарівливість особи і чудес незвичайного Галилейського Пророка, вони зводять на Нього ще важче і жахливіше звинувачення, ніж родичі: вони оголошують Його одержимим духом нечистим.
Це високе, натхненне вчення, ці чудові притчі, повні нез’ясовної внутрішньої привабливості, ці зворушливі повчання і уроки моральних стосунків, це невблаганне викривання брехні і шукання істини – усе це не що інше, як бісівська мана. Ця краса і благородство характеру, милосердя, лагідність, співчуття до немічних, любов до правди, безмежне самозречення – усе це навіяно нечистим духом. Нарешті, ці чудові справи, в яких так багато любові до нужденної людини і стільки божественної могутності, – це дар бісівського князя, вельзевула.
Таке звинувачення набагато болючіше і його перенести важче, ніж докір у божевіллі. Впливаючи на народ і збуджуючи його підозрілість, воно перешкоджало і затримувало розвиток самої справи Господа Ісуса Христа. Звинувачення в божевіллі було занадто безглуздим для тих, хто слухав мудрі, хоча іноді і загадкові розмови Господа. Звинувачення в одержимості злим духом могло бути прийняте з більшою легкістю і відштовхнути від Нього багатьох послідовників, бо воно здавалося правдоподібнішим. Але цим звинуваченням не лише гальмувалася дорога для Господа справа спасіння людства, але ще болючіше зачіпалося Його ставлення і любов до Бога. Підозра в божевіллі могла бути образлива для Нього особисто як людини. Звинувачення, підняте книжниками, було образливе для Бога, що діяв у Ньому. «Отець, Який в Мені перебуває, Він творить діла» (Ін. 14:10), – свідчив про Себе Господь Ісус Христос. Він знав таємницю Своєї могутності, знав, що діла, створені Ним, творяться силою Божою, у цьому бачив доказ Свого Божественного послання, яке мало переконати людей повірити в Нього (Ін. 10:37-38), і раптом силу, діючу в Ньому, називають силою вельзевула; Бога, що перебуває в Ньому, хочуть змусити вважати сатаною. Уся безмежна любов Господа Ісуса Христа до Бога, любов Сина до Отця, мала обуритися. Ось чому так суворо відповідає Він наклепникам: «Істинно кажу вам: простяться синам людським усі гріхи та хули, якими б вони не хулили; хто ж хулитиме Духа Святого, тому не буде прощення довіку, але підлягає він вічному осуду. Бо ж говорили: в Ньому нечистий дух» (Мк. 3:28-30).
У Матфея і Луки передача цих слів дає ще новий відтінок думки: «Коли хто скаже слово на Сина Людського, проститься йому, якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цьому житті, ні в майбутньому» (Мф. 12:32; пор.: Лк.12:10).
Вже з цих слів видно було, як важко було Господу Ісусу Христу чути наклеп, висунений проти Духа, що діяв у Ньому, фарисеями, які намагалися перед народом накликати на Нього підозру в біснуванні.
Але цю ж долю – бути жертвою наклепу, нерозуміння, образ всякого роду, переслідувань – Господь передбачив і усім Своїм учням і послідовникам: «Учень не вищий за вчителя, – каже Він, – і слуга не вищий за господаря свого. Досить для учня, щоб він був як учитель його, і для слуги, щоб він був як господар його. Якщо господаря дому назвали Вельзевулом, то чи не тим більше – домашніх його?» (Мф.10:24-25). «Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас» (Ін. 15:20).
<< Наша участь у побудові Божого Царства (закінчення)