Цілюща віра (Мк. 10:46-52)
Зміст цього євангельського уривка дуже нескладний. Передається лише один епізод зцілення сліпого Вартимея. Він сидів біля воріт Єрихону, просячи милостиню, коли повз нього проходив Господь зі Своїми учнями. Поза сумнівом, сліпий і раніше чув про великого Галилейського Пророка і про чудеса Його зцілень. Він зрозумів, що повз нього проходить у цей момент щастя усього його життя і з усієї сили своїх легенів він почав кричати: «Ісусе, Сину Давидів! Помилуй мене».
Він вірив, глибоко вірив, що цей Равві має дивну могутність і що Йому варто сказати лише слово, щоб повернути зір сліпому. Багато хто з натовпу зупиняв його, оберігаючи спокій Учителя, але яка сила могла зупинити цю віру? Він ще голосніше став кричати: «Сину Давидів! Помилуй мене!».
Наполегливий крик дійшов до слуху Господнього, і сталося те, що траплялося всякий раз, коли до Спасителя доносився заклик палкої, непохитної віри.
Ісус зупинився і велів покликати сліпого.
«Чого ти хочеш від Мене?» – запитав Він. «Учителю, аби я прозрів!» – відповів жебрак.
«Ісус сказав йому: йди, віра твоя спасла тебе. І відразу він прозрів».
Знову перед нами один з численних прикладів сили віри. Де є жива віра, там вражаючі чудеса здійснюються постійно. Віра – кращі ліки від хвороб всякого роду, і не лише там, де діє безпосередня сила Господня, але також і в тих випадках, де діячами є прості люди.
«Істинно, істинно кажу вам, – обіцяв Господь, – хто вірує в Мене, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить» (Ін. 14:12).
Збулося обіцяння Спасителя. Вірою люди творили те саме, що і Він.
Ось дві розповіді.
…Запорошеною італійською дорогою, що веде до Равени, йшов подорожній. Грубий поношений плащ покривав його високу, трохи згорблену фігуру, але, незважаючи на бідний одяг, у його манерах і ході відчувалося щось величаве. Стомлений вигляд і пошарпані сандалі свідчили про те, що він йде здалека.
То був святий Аполлінарій, єпископ Равенський.
Сонце вже сіло. Гаснули останні відблиски світла на вершинах дерев, і швидко спускалася на землю безмісячна південна ніч. Святий Аполлінарій зупинився. До мети шляху було далеко. Довелося шукати нічліг.
Він обережно постукав у двері самотньої придорожньої хатини і у відповідь на оклик хазяїна попросив дозволу провести ніч.
Його пустили… Неохоче, але пустили.
– Куди йдеш? – почав розмову хазяїн, сідаючи з ним поруч.
– У Равену… Тут мені потрібно служити Тому, Хто покликав мене.
– Кому це?
– Я служитиму Господу… Я – християнин!
Нависло мовчання. Хазяїн-язичник спохмурнів. Перше, що промайнуло в нього в голові, – це бажання негайно прогнати непрошеного гостя. Але він утримався: сяйнула нова думка.
– Послухай, – сказав він глухо, – у мене є сліпий син… Чи знаєш ти муку батька, що втратив сина? А це легше, ніж бачити його калікою… Можеш ти мені допомогти? Наші боги нічого не можуть. Я вже перестав їх просити. Але, кажуть, ваш християнський Бог робить чудеса для Своїх… Може Він зцілити мого хлопчика?
І він упився очима в прибульця.
– Так, – тихо відповідав святий Аполлінарій.
– Так? Ти сказав: так? О мандрівнику, не жартуй так! Пожалій нас… Якщо можеш, то заклинаю тебе: допоможи! Попроси свого Бога… Я усе віддам…
– Спочатку увіруй… Якщо можеш вірити, то усе можливо! Увіруй у Господа, Сина Божого, Який прийшов на землю спасти рід людський, постраждав за наше спокутування і воскрес…
– Вірую, вірую!.. Тільки поверни синові зір! Вірую у твого Бога, що творить дива!..
Двері несподівано відчинилися. На порозі в легкій туніці стояв чарівний хлопчик років дванадцяти.
– Батьку! – Вигукнув він. – Батьку! Я бачу тебе!..
То був син язичника, що прозрів. Віра створила диво.
Ось друга картина. Перед нами преподобний Серафим і його шанувальник Мотовілов, в якого хворі ноги. Він страждає давно, не може ходити, і його возять на візку.
– Радосте моя! – каже преподобний Серафим. – Ти просиш про зцілення? Але чи відоме тобі, що для цього потрібна віра? Чи віруєш у Господа і в те, що Він є Боголюдина?
– Вірую, – відповідав Мотовілов.
– Чи віруєш у те, що і тепер Господь може зцілити тебе миттєво, одним словом?
– Вірую!
– А якщо віруєш, то ти вже здоровий! Встань, піднімися!
Мотовілов зробив зусилля.
– Ось ти і пішов вже! Ось і пішов!
Преподобний узяв його за руку, підвів і повів. Каліка, від якого відмовилися вже усі лікарі, дійсно встав і пішов, спираючись на руку старця.
Віра зцілила.
Навряд чи є на світі інша сила, яка так зміцнювала б людину і полегшувала її життя, як віра; і цієї зміцнюючої сили так потребує сучасна нещасна людина! Не стільки в чудесах віри, скільки в її заспокійливому, миротворчому впливі на душу має потребу наше суспільство. Життя стало таким нерівним, неспокійним. Ми усі живемо, як на вулкані, з тривогою заглядаючи в очі завтрашньому дню. Під час землетрусу, коли ґрунт коливається під ногами, кажуть, людину охоплює особливо пригноблюваний стан, відчуття власної безпорадності: вона не відчуває під собою твердої опори. Приблизне те ж саме переживаємо нині і ми. Ні в кого немає упевненості в найближчому майбутньому. Ось чому люди такі стомлені, такі нервові. А тим часом, душа так жадає, так просить спокою, хоч би хвилинного, хоч би «посмішки душевного миру», як виразився хтось.