Два погляди на світ
Існують два протилежні світогляди, два різні напрями волі, два непримиренних розуміння цілей життя і його істинної величі. Зазвичай люди не розуміють останнього і прагнуть до зовнішнього, показного, а кумир показної величі вимагає жертв і боротьби.
Але герої в християнському розумінні зовсім інші: скромні, покірливі, забули про себе абсолютно, віддали себе цілком на служіння іншим. У цьому і полягає істинна велич, перший приклад якої дав Сам Господь. Він, поза сумнівом, міг би бути царем світу. На це Його штовхали, цього від Нього чекали. Біля Своїх ніг Він міг би бачити раболіпне людство, міг би оточити Себе блиском такої земної слави і влади, яких ніхто ніколи ще не мав. Цим спокушав Його сатана ще на початку Його земного шляху… Але Він не захотів; Він добровільно відштовхнув від Себе цей принадний міраж земної величі і узяв хрест: «Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох». Того ж Він чекає від Своїх учнів і послідовників.
У цьому новому світогляді, у цьому надзвичайному розумінні цілей життя, у цьому принципі упокорювання і самозречення, що пронизує і приватне і громадське життя, полягає і велика сила християнства, і запорука заспокоєння суспільства, зведеного на нових початках. У нашому житті панує закон звіриний, право сильного. Люди користуються своїми талантами і силами, щоб вибратися на поверхню життя, безжально розтоптуючи і відштовхуючи інших. Таке сучасне життя.
У нас це називається законом боротьби за існування. «Чави усіх, інакше тебе розчавлять», «Або усіх гризи, або лежи в бруді», «Вирви в ближнього останній кусень, інакше в тебе вирвуть» – от правила сучасного життя. Так, кажуть, і має бути, бо в усій природі, навіть у світі рослин, ми бачимо цю вічну боротьбу за існування, боротьбу за сонячне світло, за вологу, за ковток свіжого повітря. Життя – боротьба усіх проти усіх. У результаті – вічна ворожнеча, ридання, стогони і горе.
На цьому полі життєвої боротьби перемагають і панують сильні. Слабкі чи повинні поступитися, чи приречені на вимирання. По трупах загиблих, по тілах ослабілих піднімаються сильні на вершину життя, підминаючи під себе усе слабке, безпорадне і усію своєю тяжкістю лягаючи на плечі знедолених. Життя приймає характер потворної будови, фундамент якої складений з найслабкіших елементів, на яких, проте, лежить уся величезна вага будівлі; сильні знаходяться усі у верхньому ярусі, що тисне на слабкий базис. Недивно, що при такому неправильному розподілі матеріалів громадське життя стає дуже неміцним, погрожуючи обрушитися за щонайменшого поштовху. При скількись вдумливому ставленні до життя ніхто з другого ярусу не може бути спокійним за своє становище.
Закон християнського життя абсолютно інший, і суспільство будується тут інакше. Основне правило тут: «Носіть тягарі один одного» (Гал.6:2) і «хто хоче бути першим між вами, нехай буде всім рабом» (Мк. 10:44). Кожен член християнського товариства не лише не повинен прагнути до переваги, але зобов’язаний служити усім. Чим сильніше людина духовно, тим більший тягар служіння вона бере на себе, тим старанніше вона носить тягарі інших, тим нижче лягає в будівлі громадського життя. «Сильні, вниз!» При дотриманні цього правила найбільш міцні духовно опиняються в основі, у фундаменті, а усе безпорадне, слабке, легковаге – вгорі. Будова виходить стійка і міцна. Не може бути ні суперечок, ні ворожнечі, бо їх попереджає взаємна поступливість і упокорювання, і змагання може бути тільки в благородному праві служіння іншим.
Звичайнісіньке заперечення християнського упокорювання і самовідданого служіння іншим з житейського погляду полягає в тому, що упокорювання є слабкість, послужливістю можуть зловживати. «Підстав тільки шию, кожен на ній поїде». Смиренний завжди залишиться у хвості життя, забитий, загнаний. Якщо його не заїздять остаточно, то все-таки мало радості дасть йому життя. Ні, людина має бути сильною, сміливою. Людина своєю рукою має вирвати в життя те, що воно не хоче їй дати. Така філософія більшості і заснована на ній обивательська мораль. Основна помилка цієї теорії полягає в тому, що упокорювання в житті зовсім не є слабкість. Це – велика сила, сила переможна.
Психологія впливу однієї людини на душу другої людини ясно доводить, що людина добровільно силі не підкоряється. Якщо накази деспотичної сили і виконуються, то завжди з роздратуванням і незмінно викликають бунт у душі, який рано чи пізно в сприятливу хвилину проявиться відкрито. Раби завжди бунтівники. Тільки тоді, коли зовнішня сила знаходить для себе моральну основу і виправдання, вона отримує право на визнання підвладних і закріплюється міцніше. Людина добровільно кориться любові і упокорюванню. Що більш охоче ви виконаєте: наказ владолюбного деспота або пораду покірливого, люблячого старця? Навряд чи тут можуть бути дві відповіді.
Причина цього добровільного підпорядкування полягає в тому, що деспотичний наказ обурює вашу самолюбність і гордість, які стають на диби. Порада ж люблячої, покірливої людини вас не обурює, бо ви ясно бачите і відчуваєте, що вона дається не із корисливих мотивів, не для того, щоб осідлати і підпорядкувати вас, бо покірливий сам прагне коритися усім, але дається виключно для вашої користі. Самолюбність не лише не страждає, але, навпаки, почуває себе вдоволеною і легко погоджується з порадою, можливо, навіть дещо і непередбаченою. Ось чому люди покірливі мають набагато більше впливу на інших, ніж навіжені самодури і деспотичні егоїсти. Врешті-решт, слова Господні глибоко справедливі навіть стосовно тутешнього життя, не кажучи вже про загробне майбутнє, і люди, які зробили себе добровільними рабами і слугами інших, стають першими і великими за своїм впливом.
Є стара дитяча казка, що чудово зображує порівняльну силу м’якої ласки і грубого нальоту.
Одного разу сонце і вітер засперечалися між собою, хто з них сильніший.
– Бачиш подорожнього, – сказав вітер, – який йде путівцем, загорнувшись у плащ? Хто зніме з нього цей плащ, той і сильніший!
– Гаразд! – погодилося сонце.
Налетів вітер на подорожнього і вмить захотів зірвати з нього плащ. Той притримав його руками.
Завив вітер і ще сильніше став хапати плащ, силуючись вирвати його з рук. Подорожній застебнув біля горла гачки.
Тоді з усім сказом злості заревів вітер справжнім ураганом і кинувся на подорожнього. Але скільки не силився вітер, мав визнати себе переможеним.
Тепер настала черга сонця. Воно ласкаво виглянуло з-за хмар і посміхнулося змученому подорожньому. Воно висушило, зігріло, обласкало його своїми променями. Подорожній сам зняв плащ і благословив сонце.
Не забудьте цієї милої дитячої казки. У ній мудре правило життя.