Марнославство Господніх учнів (Мк.10:32-45)
Підходячи до Єрусалиму разом з учнями, Господь знову починає мову про страждання, які чекають Його в місті. Ось вже четвертий раз Він починає говорити про це з учнями впродовж порівняно невеликого проміжку часу. По дорозі до Кесарії Филипової (Мк. 8:31), спускаючись з гори Преображення (Мк. 9:12), проходячи через Галилею (Мк. 9:31), наближаючись до вічного міста (Мк. 10:32-34), Він говорить усе про одне – про майбутні муки, ганьбу і смерть. Завдання його месіанства виконане, близький останній подвиг, смертний подвиг, який мав увінчати Його велику справу спасіння людини, наприкінці шляху важкого життя вже проглядається хрест, Він вже не відривається думкою від цієї примари смерті, грізної і невідворотної. Він увесь занурений у думки про розв’язку, що насувається. Але не видно слабкості, немає бажання відхилитися від страшної чаші, і Він добровільно йде назустріч смерті.
А учні? Перелякані, тремтячи від страху, передчуваючи щось жахливе, вони слухняно йдуть за своїм Учителем, але вони все ще Його не розуміють. Знаючи їх легкодухість і слабкість віри, Господь передбачає, що, захоплені зненацька грізними подіями страти свого Равві, вони можуть похитнутися у вірі в Нього як Месію. Тому Він неодноразово попереджає їх, що Йому належить постраждати, що в цьому саме і полягає Його месіанське служіння і що цей хрест Він бере на Себе добровільно… І незважаючи на усі роз’яснення, учні ніяк не можуть звільнитися від забобонів національної гордості і, як і раніше, чекають бачити свого Учителя-Месію в ореолі земної слави і царської могутності. Думка про Месію, що страждає, для них все ще недоступна. Не устигає Господь закінчити мову про прийдешні страждання, як до Нього підходять два улюблених Його учня з проханням, яке показує, що вони не зрозуміли Його слова.
«Вони сказали Йому: дай нам одному праворуч від Тебе, а другому ліворуч від Тебе сісти у славі Твоїй» (Мк. 10:37).
Зрозуміло, що слова Господні їх ні в чому не переконали, що в них навіть і думки не було про жахливу долю, яка чекала на їх Учителя, і що вони мріють лише про славу земного царювання, в якому просять для себе кращі місця. І це казали Яків та Іоанн, найбільш близькі учні Спасителя, ті самі, яких Він брав на гору Преображення, щоб підготувати їх до майбутніх подій. Яким важким було, ймовірно, це наполегливе нерозуміння, особливо в таку скорботну хвилину, коли душа, схвильована гнітючими передчуттями, більш ніж колись потребує співчуття люблячого і розуміючого серця.
«Ісус же сказав їм: не знаєте, чого просите» (Мк. 10:38).
Так, вони точно не знали. Якщо б вони тільки здогадувалися, яку похмуру іронію надавало цьому проханню їх марнославство і наївне нерозуміння прийдешніх подій! Просити в Господа місць праворуч і ліворуч від Нього! Адже це означало просити собі долі тих двох розбійників, які були розіп’яті поряд з Ним! Чи того вони хотіли!
Далі між ними і Господом починається цікава розмова, яка, при нерозумінні учнів, звучить як зловісна гра слів.
«Чи можете пити чашу, яку Я п’ю, і хрещенням, яким Я хрещусь, хреститися?» – запитує їх Господь.
Це означало: чи вистачить вам рішучості померти хресною смертю, як Я? Чи в змозі ви перенести ті страждання, які чекають на Мене? Чи можете ви пити уготовану Мені чашу принижень і ганьби?
«Вони відповіли Йому: можемо».
Вони думають про своє. Для них здається, що Учитель запитує, чи вистачить у них сил і здібностей розділити з Ним труди завоювання і управління майбутнім царством, і самовпевнено відповідають: «Можемо».
Спаситель їх не переконує. Три марні спроби розплющити їм очі достатньо показали усю даремність подальших дослідів цього роду. Він лише пророчо закінчує мову: «Чашу, яку Я п’ю, вип’єте, і хрещенням, яким Я хрещусь, охреститеся; але щоб сісти праворуч і ліворуч від Мене – не від Мене залежить, а кому уготовано» (Мк. 10:39-40).
Господь передбачає Своїм учням страждання і гоніння, які належить їм зазнати як ревним провісникам Його вчення. Де, коли і за яких умов це буде, залежить від Всемогутнього Промислу і планів Божих, але помруть вони не разом зі своїм Учителем.
Розмова синів Зеведеєвих з Господом не залишилася таємницею для інших учнів. Почувши, про що йшла мова, вони стали гніватися на Якова та Іоанна.
Так завжди буває там, де замішується людське марнославство і змагання через блага земні. Мирно і дружно жила маленька община учнів Господніх, доки не виникла ця суперечка про першість. Вона виникла ще раніше, під час подорожі через Галилею, але тоді учні ще соромилися цих проявів зарозумілості і егоїзму і не наважилися навіть сказати про цю суперечку Господу. Вона розв’язалася без особливих наслідків в їх тісному колі, хоча і викликала з боку всезнаючого Учителя зауваження і урок про упокорювання. Тепер знову розгорається між учнями суперництво, і найпалкіші з них, «сини Громові», роблять вже практичні кроки, щоб забезпечити собі кращі місця в майбутньому царстві Месії. Не дивно, що вони викликали обурення решти учнів.
На чому, насправді, могла бути заснована ця претензія на першість? Адже кожен з інших учнів однаково ніс тяготи і поневіряння мандрівного життя разом з Господом, залишивши для Нього і рідний дім, і сім’ю, і усі колишні прихильності. Деякі з них, наприклад Андрій і Петро, навіть покликані були раніше і першими вступили в коло учнів. Визнати перевагу синів Зеведеєвих ніхто не хотів. На блакитному небі мирного апостольського життя з’явилася перша хмарка розбрату. Тоді Господь, примиряючи учнів, дає їм один з тих найбільших Своїх заповітів, які мали перевернути їх життя. Він вказує не лише звичайну причину людських розбратів і кращий засіб їх уникнути, але встановлює абсолютно новий, невідомий досі, принцип християнського влаштування суспільства.
«Ви знаєте, – сказав Він, – що ті, яких називають князями народів, панують над ними, і вельможі їхні володіють ними. Але між вами нехай не буде так: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. І хто хоче бути першим між вами, нехай буде всім рабом. Бо і Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою за визволення багатьох» (Мк. 10:42-45).
Розбрат між учнями був викликаний прагненням Якова та Іоанна захопити перші місця. Ця спроба викликала загальне нарікання і обурення. Владолюбство і гордість завжди викликають заздрість і суперництво. Це найголовніша причина ворожнечі і злості серед людей. Люди завжди прагнуть до переваг і до того, що, за їх поняттями, складає велич і блиск життя, і, оскільки ці блага не можна поділити, намагаються вирвати їх один в одного з рук.