Ставлення до власності
Деякі притчі Спасителя, як, наприклад, притчі про таланти, про неправедного домоправителя, про нерозумного багача, про багача і Лазаря, надають право думати, що Господь дивиться на багатих власників просто як на розпорядників або прикажчиків тимчасово довіреного майна, про розпорядження яким вони повинні будуть дати звіт Богові. Якщо це майно спожите тільки на особисті потреби і задоволення, то їм не уникнути сумної долі того багача, про якого йдеться в притчі про бідного Лазаря.
– Але який же в цьому сенс? – запитаєте ви. Давати людині багатство і вимагати, щоб вона витрачала його не на себе, а на інших? Чи не простіше було нагородити майном безпосередньо тих, хто його потребує? Чому це треба робити через прикажчиків, які, можливо; це завдання навіть і виконати не побажають?
У всьому цьому є глибокий сенс.
Духовна основа життя є любов… Усі заповіді «містяться у цьому слові: “Люби ближнього твого, як самого себе”», – пише апостол Павло (Рим. 13:9). У виконанні заповіді любові до ближнього полягає вищий обов’язок людини стосовно людини. «Якщо… любови не маю, – то я ніщо» (1Кор.13:2). Але любов у вищому своєму розквіті не дається як природний дар, і, хоча зародки любові є в кожному серці, розвиток їх залежить від характеру того життя, яке провадить людина. Любов можна розвинути, але її також можна і погасити абсолютно. Справи милосердя, добродійність, турбота про інших – ось кращі засоби виховання любові. Для цієї мети Господь і дає людині майно.
Усі таланти, усі блага життєві, духовні і матеріальні, даються для цілей взаємного служіння, яке являє єдиний шлях до розвитку любові. Для цієї мети ми і повинні ними користуватися. Це – великий виховний засіб у руках Божих. Ми черстві за своєю гріховною природою. Роздавання милостині, надання допомоги і взаємних послуг, одним словом, уся практична діяльність любові пом’якшує серце, робить для людини зрозумілішим і ближчим чуже горе, народжує вдячність у серцях тих, хто отримує благодіяння, і розвиває любов у тих, хто його виявляє; в останніх, можливо, навіть більше, ніж у тих, хто отримує. Якщо ж ми утримуємо дані нам Богом засоби тільки для себе, то цим розвиваємо, навпаки, егоїзм і самокорисливість, тобто щось абсолютно протилежне намірам Божим. Взагалі кажучи, засіб у духовному житті може бути звернений або в бік добра, для Бога, або в бік зла, для диявола, і кожен випадок, де на пробу ставляться моральні засади людини, може її або духовно зміцнити, підняти вище, або, навпаки, ослабити, знизити морально.
Багатство, спожите на служіння ближнім, – засіб морального підйому і зміцнення. У цьому сенсі принцип власності може бути названий священним, бо тоді він служить вищим цілям Божим.
Багатство, витрачене виключно на себе і на свої задоволення, – знаряддя гріха і морального падіння, бо тоді його вживання суперечить волі Божій і розвиває лише себелюбство.
З іншого боку, і ставлення до чужого багатства тих, хто його не має, може бути двояким: воно може бути правильним, моральним, відповідати Божественній волі, або ж, навпаки, може бути помилковим, аморальним, йти врозріз із заповідями Божими.
Коли люди, які не мають багатства, але користуються ним з чужих рук, мають до своїх благодійників почуття вдячності, яке є не що інше, як відома форма любові, тоді цим ставленням збільшується сума любові у світовому житті, простягаються нові зв’язки, що духовно скріплюють суспільство і виконуються Божественні закони, якими тримається життя. Таке ставлення правильне з християнського погляду.
Але можуть бути і інші форми ставлення до чужого майна: заздрість, зухвала вимогливість, насильницьке привласнення і тому подібне – стосунки, які вносять розлад, ворожнечу, негаразди і перебувають у рішучому протиріччі із заповідями Творця і із законами життєвої гармонії. Такі стосунки неправильні і аморальні, бо вони розкладають суспільство.
Звичайнісіньку форму таких стосунків являє злодійство. Заповідь не кради – дана в Старому Завіті через Мойсея і складає восьму заповідь Законодавства Синайського.
Вона підтверджена також Господом, як ми бачили вище (Мк. 10:19). У Старому Завіті вона дотримувалася дуже строго, як і усі взагалі заповіді Мойсеєвого Закону, і покарання за злодійство були досить суворими. У книзі Вихід встановлені такі каральні норми: «Якщо хто украде вола або вівцю і заколе або продасть, то п’ять волів заплатить за вола і чотири вівці за вівцю. Якщо хто застане злодія, що підкопує, і вдарить його, так що він помре, то кров не ставиться в провину йому; але якщо зійшло над ним сонце, то ставиться в провину йому кров. Той, хто вкрав, повинен заплатити; а якщо нема чим, то нехай продадуть його для сплати за вкрадене ним» (Вих. 22:1-3). Закон, як бачимо, загрожував за крадіжку не лише штрафом, але і рабством, якщо злодій не міг сплатити штрафу, і навіть дозволяв його убити, якщо спійманий був на крадіжці в нічний час. В екстрених випадках злочин цей карався стратою.
Православна Церква за деякі форми злодійства, наприклад, за викрадення свічок і єлею з храму, відлучає від спілкування Церковного (Апост. пр. 72).
Люди високого духовного життя, християнські подвижники, строго зберігали восьму заповідь і надзвичайно обережно ставилися до чужої власності, старанно оберігаючи себе навіть від випадкового привласнення того, що їм не належало.
Між тим, не кажучи вже про те, що злодійство є порушенням заповіді Божої, прості практичні спостереження свідчать проти нього. Крадене рідко йде на користь, і що легко нажите, легко губиться і зникає. Як каже святитель Тихон Задонський: «Нажите неправдою протікає, як вода крізь пальці… Намагатися збільшити свій добробут за чужий кошт – означає черпати воду решетом».
Злодійство особливо згубно позначається в громадській діяльності і в державному житті, породжуючи взаємну недовіру і підозрілість, розкладаючі суспільство. Злодійство тут набуває чи не гіршої форми – казнокрадства, що є доволі поширеним явищем у багатьох країнах. А тим часом, це явище в громадській або державній справі загрожує найсерйознішими наслідками. Це вже свого роду саморуйнування або саморозкладання суспільного організму. Держава тоді являє гігантський мурашник, де кожна мурашка, прагнучи поживитися, розтаскує державне майно у свою норку, на свою потребу. Неважко бачити результат такого процесу: загальне майно скоро буде розграбоване, держава економічно розвалиться, і настане рано чи пізно такий час, коли і красти буде нічого і ні в кого. Економічне життя упреться в безвихідь.
Нарешті, злодійство ганьбить народ, ганьбить і дискредитує його вірування і ідеали в очах інших народів, навіть нижчих культурно. Народ втрачає тоді право на повагу і не може більше виконувати свою християнську місію навернення і просвіщення інших племен, на що надавало б йому право велич релігії, яку він сповідує.
Так, велике щастя бути християнином, але це велике звання накладає і великі обов’язки.
«Благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані», – заповідає апостол Павло (Еф. 4:1).
Ви скажете: адже ми не крадемо і злодійством нам не можна докорити!..
Чи так? Перевірте своє життя: чи немає там фактів дрібного розкрадання? Не повернена решта прикажчику, що прорахувався; вирубане в лісі дерево; яблуко, зірване мимохідь у чужому саду; привласнена знахідка і т. ін. – адже це теж злодійство. Нехай це здається нам дрібницею, але від цього розвивається поступово звичка недбалого, легковажного ставлення до чужої власності, і на ґрунті цієї звички при нагоді виростуть і великі гріхи. Дрібний пил, накопичуючись роками, може засмітити і зупинити увесь механізм духовного життя. Тому будьте суворими і уважними до дрібниць. Злодійство завжди є злодійством – чи вкрадете ви мільйон або не повернете знайдену копійчину. А Господь ясно каже: «Не кради».
<< Любов до багатства (Мк. 10:17-31)