Любов до багатства (Мк. 10:17-31)
«Учителю благий, що мені робити, щоб життя вічне успадкувати?» – з таким важливим питанням звертається багатий юнак до Господа Ісуса Христа.
Чи не так: це найважливіше, можливо, єдине питання в житті, яке має бути вирішене щоб то не було для кожної людини? І чи не відчуваємо ми разом з юнаком, як відразу насторожується наша увага, коли із смутним трепетом ми чекаємо відповіді?
«Заповіді знаєш, – відповідає Господь, – не чини перелюбу, не вбивай, не кради, не лжесвідчи, не кривди, шануй батька твого і матір».
Звичайний порядок заповідей у відповіді Спасителя дещо змінений: по-перше, опущено перші чотири заповіді Закону Мойсеєвого, що говорять про ставлення людини до Бога; по-друге, сьома заповідь поставлена на першому місці, а п’ята – на самому кінці. Це пояснюється, ймовірно, тим, що Господній співрозмовник був, поза сумнівом, релігійним, наскільки можна судити за його відповіддю і характером самого питання, і, отже, не потребував нагадування про виконання своїх релігійних обов’язків стосовно Бога; навпаки, йому слід було нагадати в першу чергу ті заповіді, проти яких найчастіше грішить вітряна юність, і передусім, заповідь про цнотливість.
«Учителю, – відповідав він, – всього цього я дотримувався від юности моєї».
Він дотримав усі заповіді і проте не відчував задоволення; у душі все ще копошився черв’як сумніву, – інакше він не поставив би свого питання. Він був щирий у своїх шуканнях. «Ісус, поглянувши на нього, – каже євангеліст, – полюбив його», а Господь не терпів лицемірства і удаваності. Крім того, питання про вічне життя для нього не було питанням порожньої цікавості, потрібним лише для того, щоб бути предметом абстрактних міркувань і суперечок. Він не спокушав Господа, як фарисеї. Він дійсно шукав вічного життя, бо строго виконував заповіді і усією душею відчував необхідність вирішення важких сумнівів, які мучили його.
У ньому не було упевненості в правильності пройденого шляху; чогось бракувало, а тим часом, він виконав усі заповіді, які наказував Закон. Чого ж більше? Що ще потрібно?
З тривогою і надією він чекав відповіді і роз’яснення тяжкого нерозуміння. Надія його не підвела.
«Одного тобі не вистачає, – почув він голос Того, Хто знав сокровенні думки людські і Кому відкриті були наміри сердечні, – піди і все, що маєш, продай і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; тоді приходь та іди вслід за Мною, взявши хрест».
Господь відразу визначив те, що лежало важким тягарем у глибині душі юнака як перешкода до подальшої досконалості і вічного життя, і що було причиною туги і незадоволення.
Бідний юнак страждав прихильністю до багатства! Можливо, він і сам не усвідомлював усієї сили цієї прихильності до цього моменту, але, поза сумнівом, вона і була головною виразкою його душі. Вона відволікала його від самовідданого і цілісного служіння Богу і роздвоювала його любов між Богом і мамоною. Уся його праведність була, врешті-решт, не вища за фарисейську праведність суто зовнішнього благочестя, і коли перед ним впритул постало питання, що вибрати: служіння Богові і вічне життя чи багатство, – він, «засмутившись… відійшов зі скорботою, бо мав велике багатство».
Він вибрав мамону.
Так важко людині, яка володіє багатством, зберегти своє серце від отрути пристрасті до цього кумира і відмовитися від звичної розкоші і комфорту! Треба багато рішучості і щирого пориву, щоб проміняти усе це на бідне життя, повне поневірянь, хоч би вдалині і сяяло світло вічного блаженства, як нагорода за подвиг добровільної убогості.
Господь зараз же відмічає цю слабкість людського серця.
«Як тяжко, – каже Він, – тим, хто має багатство, увійти в Царство Боже». І оскільки факт володіння багатством сам по собі гріха не складає, то Він далі пояснює: «Діти, як тяжко тим, хто надіється на багатство, увійти в Царство Боже! Бо легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже».
Таким чином, Господь засуджує любов і прихильність до багатства, засуджує тих, хто віддає серце своє золотому кумиру і сподівається на багатство більше, ніж на Бога.
Деякі припускають на підставі цього євангельського епізоду, що Господь від кожного Свого послідовника вимагає обов’язкової відмови від багатства, яка складає непереборну перешкоду для потрапляння до Царство Божого. «Верблюд, – кажуть, – ніколи не може пройти крізь вушко голки, отже, і Царство Боже для багатого закрите безумовно».
Думка, звісно, неправильна, бо хоча Господь і говорить про складність спасіння для багатих, але тут же додає, що неможливе для природних сил людських можливе для Бога, тобто з допомогою Божою. І ми знаємо, дійсно, багато багатих людей, наприклад старозавітних патріархів, які виявилися гідними Царства Божого.
Інші надають словам Господнім сенс соціального правила і стверджують, що, за думкою Спасителя, зовсім не має бути ні багатства, ні приватної власності і що усе майно християн має перебувати в загальному володінні, подібно до того, як це було в первинній общині християн, коли «ніхто нічого з майна свого не називав своїм, а все у них було спільне» (Діян. 4:32).
Втім, звичайно, те, що питання матеріального благополуччя є мало не найголовнішою перешкодою на шляху до спасіння; втім, що більшість святих подвижників, які досягли небесної слави, абсолютно не зв’язували себе жодним майном, але проте говорити, що християнство забороняє самий принцип приватної власності, немає жодних підстав.
У Старому Завіті, відкриваючи волю Свою на Синаї, Господь дав абсолютно певну заповідь: «Не кради» (Вих. 20:15). Законодавець Нового Завіту Ісус Христос цю заповідь знову підтверджує якраз у цьому уривку Євангелія, коли, звертаючись до юнака, каже: «Заповіді знаєш: … не кради».
Якщо Господь забороняє злодійство, то зрозуміло, що Він дозволяє право приватної власності, бо там, де немає особистої власності, де ніхто не має нічого свого, там не може бути і мови про злодійство, тобто привласнення чужого, бо в цьому випадку, якщо я беру у вас сорочку, яку ви носите, або горщик, в якому ви варите їсти, то я не краду вашу річ, оскільки вашого нічого немає, а беру тільки предмет громадського користування, на який я маю таке само право, як і ви.
Крім того, у житті Господа і Його учнів ми постійно зустрічаємо предмети особистого володіння: одяг, гроші і тому подібне. Але визнаючи приватну власність і навіть право на багатство, Господь вимагає абсолютно іншого вживання майна, ніж те, яке є цілком природним у наших очах, і на мету володіння дивиться абсолютно інакше, ніж ми.
Зазвичай ми вважаємо, що наше майно дане виключно нам, тільки для нашого особистого егоїстичного користування. У вченні Господньому ми ніде не знаходимо такого погляду. Про таке право виняткового користування Господь ніде нічого не каже. Навпаки, у Його розмовах раз у раз зустрічаються заповіти протилежного характеру: «Продайте майно ваше і роздайте милостиню» (Лк. 12:33): «Подавайте милостиню з того, що маєте» (Лк. 11:41); «Тому, хто просить у тебе, дай; і від того, хто хоче в тебе позичити, не відвертайся» (Мф. 5:42) і т. ін.. Таке ж веління продати майно і роздати убогим Господь дає і багатому юнаку. Створюється враження, що, допускаючи володіння особистим майном, Господь вимагає, проте, щоб цим майном ми користувалися не стільки для себе, скільки для добродійності нашим нужденним ближнім.